Дзекун Дар’я, 11 клас, Гімназія імені Володимира Малика Лубенської міської ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маринич Світлана Карпівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кожен день приносить нам щось нове. Але що робити, коли ці дні перетворюються на ланцюжок випробувань, коли кожен ранок приносить не надію, а страх?! Ось уже тисячу днів я й мільйони українців живемо у світі, де немає місця для тиші, де навіть ніч не дає спокою, де війна стала частиною нашого буття.

Цей шлях–це не просто серія подій, це зміни, які відбулися всередині мене.

Коли війна почалася, світ навколо мене став незрозумілим і далеким. Усі новини, усі повідомлення про обстріли та таки давалися нереальними. Важко було повірити, що це відбувається насправді. Перші дні стали справжнім шоком: постійна напруга, страх і відчуття безпорадності заповнили кожну хвилинку.

Моє місто змінилася на очах: порожні вулиці, зачинені магазини, сирени, що лунали постійно. Постійний страх за своє життя й життя близьких став основною думкою.

Попри це, українці почали обʼєднуватися. Люди, які раніше не знали один одного, стали допомагати й підтримувати, один одного ніби зналися все життя. Цей період розгубленості й страху швидко змінився на нову реальність–світ у якому ми мусимо боротися не тільки за своє життя, а й за свою ідентичність. Мій шлях у цій війні почався з невеликих, але важливих дій. Я зрозуміла, що просто сидіти й боятися - це не вихід. Так, як і тисяча інших українців, я долучилася до волонтерської роботи.

Почалося з простого–збору необхідних речей для переселенців, надання допомоги тим, хто втратив усе, плетіння сіток. Це не тільки давала мені відчуття корисності, але й допомогло відчути єдність з іншими.

Ми працювали разом: розподіляли гуманітарну допомогу, плели сітки, готували їжу, шукали ліки. Кожен, незалежно від того, чим займався до війни, знайшов свій спосіб долучитися. Допомагаючи іншим, я знаходила в собі нові сили й мотивацію рухатися вперед. У цих моментах я побачила справжню людську солідарність і щирість.

З часом я зрозуміла, що війна змінює не тільки країну, але й кожну людину. Ці тисячу днів стали для мене уроком сили, терпіння й сміливості.

Я навчилася цінувати те, що раніше здавалося буденним: спокійні ранки, зустрічі з друзями й близькими, можливість просто йти вулицею без страху. Кожна хвилина миру стала безцінною. Війна змусила мене переглянути пріоритети. Те, що раніше здавалося важливим — карʼєра, матеріальні блага,-втратило сенс. На перший план вийшли інші речі: життя, безпека, турбота про близьких.

Ці тисячу днів також навчили мене не здаватися, навіть тоді, коли здається, що ситуація безнадійна. Я відкрила в собі сили, про які раніше не підозрювала. Дні боротьби і надії.

Важливо розуміти, що війна — це не лише постійна боротьба із зовнішнім ворогом, але й із внутрішнім страхом і відчаєм. Протягом цих тисячу днів я не раз стикалася з моментами, коли здавалося, що сил більше немає. Але щоразу знаходила в собі мотивацію йти далі. Віра в перемогу, в Україну і її людей допомагала не втрачати надію. Кожен день — це ще одна сторінка нашої історії, написана кровʼю, сльозами й потом, але водночас — це історія незламності.

Ми стали сильнішими, бо навчилися боротися не лише на фронті, а й у повсякденному житті.

Зараз, коли позаду вже тисячу днів війни, я розумію, що мій шлях ще не завершений. Але ці дні зробили мене іншою людиною. Я стала стійкішою, сміливішою, рішучішою. І хоч попереду ще багато випробувань, впевнена, що ми вистоїмо. Україна вже змінилася — і ці зміни не повернути назад. Тисяча днів війни навчили мене цінувати життя, відчувати біль інших і не забувати про людяність, навіть коли все навколо руйнується.

Мій шлях продовжується, але я знаю, що ми зможемо вистояти й перемогти.