Тахтаміров Максим В'ячеславович, 2006 р.н., Краматорська ЗОШ І-ІІІ ступенів №10, м.Краматорськ

Есе "Я – українець – дитя Донбасу"

Усі мої родичі, і я у тому числі, поділяють життя на до і після. Зараз, зібравшись за столом після довгої розлуки, ми згадуємо наше життя, і хтось обов’язково скаже: «до війни було інакше».

Хоча у чотирнадцятому році я був дуже малий і ще нічого не розумів, але пам’ятаю, як стрімко змінювалося життя в період 2013-2014 років.

Пам’ятаю паніку, відчуття неоднозначності, страх невідомого, який передався мені від моїх батьків.

Кудись зникли звичайні прапори України, які майоріли на вулиці, а натомість я все частіше бачив нові, незрозумілі, з чорною полосою, яких до цього ніколи не існувало.

Батько говорив про якийсь референдум і радив туди не йти. Одного разу його побили за це біля нашої школи, а ми з мамою нічого не могли вдіяти.

Коли  я закінчив другий клас, був по-дитячому радий літу: нарешті можна гуляти досхочу. Батьки вирішили, що ми поїдемо на дачу. Спочатку все було, як кожного літа, проте все частіше я чув розмови про Крим, про війну, про захоплені міста, містечка, села.

А скоро мені довелося почути постріли: кожен вибух мурашками по шкірі відгукувався.

Починалося з того, що постріли були далеко, ледве чутно, але згодом звук ставав дедалі гучнішим. А ще через деякий час я навчився за звуком розрізняти «град» від «смерчу», бо постріли стали постійною частиною життя. Не було жодного дня, щоб десь не вибухнуло. За три тижні я «звик» до пострілів.

Снаряди завжди кудись влучають. Одного дня вони влучили у лінію електропередачі. Уся вода в нашому будинку залежала від свердловини, яка працювала на електроенергії, тому, окрім світла, у нас пропала ще й вода. П’ять днів ми жили без світла, а воду брали у сусідському колодязі.

Одного разу ми сіли обідати за стіл. Раптом пролунав найгучніший із тих, що ми чули на той час, вибух. То вибухнуло таксі на блокпості якоїсь невідомої країни, про яку я тоді ще ніколи не чув (хоча це земля моєї України. І як там виявилась інша країна – загадка). Батьки говорили про бомбу в тій машині.

На той час я був упевнений, що все скоро закінчиться, бо всі так говорили. І це давало мені надію.

Я чув вибухи кожного дня, але ж ніхто не заборонить мені гратися на городі, де дозрівають смачна малина, соковита полуниця. Проте стривожена мама сильно сварила, застерігала та казала щось про снаряди. Я не хотів слухати, але після одного випадку я боявся вийти з дому ще довго.

Це сталося о п’ятій ранку. Цього дня я дуже рано прокинувся, було холодно. Укрився ретельніше, був готовий знову заснути, як раптом пролунав найгучніший звук, що я чув у своєму житті (і, сподіваюсь, він єдиним і залишиться). Це найстрашніший спогад війни для мене: не якась химерна загроза, яку я не розумів, а справжній вибух. На подвір’ї. Коло хати.

І це не місто, де не чутно нічого вже за сто метрів через постійний галас. Це село в степу, де чутно рухи в кущах за двісті метрів. Батьки казали: нам неймовірно пощастило, що ми залишилися живі й неушкоджені.

Наприкінці літа батьки вирішили, що нам потрібно виїхати з села.

Ми тікали від війни. Тоді я ще не знав, як усе станеться. Ми їхали на море!

Їхати трасою небезпечно. Того дня був сильний дощ, ми їхали ґрунтовою дорогою на перевантаженій машині. Усі казали, що вже не виберемось, якщо загрузнемо. Я не розумів, як машина може загрузнути, але теж боявся. На той час нашою метою було дістатися Маріуполя, але через погоду ми не могли до нього довго доїхати. Вирішили заночувати в нашого старенького родича у Старобешево, яке на той час не було частиною країни з триколорним прапором. Розмови короткі пошепки. Я не хотів моря. Я хотів додому в мій Краматорськ.

Батьки повернулися після визволення міста. Досі пам’ятаю обстріли та розриви великокаліберних снарядів. Ці спогади назавжди зі мною. Своїм дітям не бажаю такого дитинства. Буду все робити для миру на моїй землі.