Басенко Ірина, вчитель, Комунальний заклад "Златопільська гімназія" Кетрисанівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

«Поодинці ми можемо зробити так мало, а разом – так багато», - Хелен Келлер

Історія, про яку я хочу розповісти, почалася 24 лютого 2022 року о 5 годині ранку. Вона повністю мене змінила, змінила моє бачення проблем, які є в житті кожної людини, змінила погляди на життя та ставлення до всього, що мене оточує. Починався світанок нового зимового дня, сповненого нових вражень та сподівань.  Звичні домашні турботи, улюблена робота, плани на майбутнє…

Ніхто з українців навіть подумати не міг, що це була остання мирна ніч в житті кожного з нас…

Мене розбудили гучні звуки. Це були не звичайні звуки, до яких я звикла, а страшенний гул і вибухи, як з’ясувалося згодом. Я не могла зрозуміти, що відбувається. Мене охопила паніка і страх через невідомість. Чоловік швидко почав шукати інформацію про те, що відбувається.  І ці страшні слова «почалася війна» перевернули світ з ніг на голову. Ми не могли повірити, що це відбувається насправді.

Нам здавалося, що це якийсь страшний сон. І все має скінчитися тут і зараз.

У перші години було мало чіткої інформації. Я  не знала що роботи далі, була розгублена, не розуміла куди бігти, що брати з собою. А діти? Як ми можемо їх захистити?  Які емоції вони переживають в цей час? Доводилося пояснювати їм, що вже не буде так, як раніше, що ворог підступно напав на нашу країну.              

Історія України – це багатовікова боротьба за самобутність, за право говорити своєю мовою, шанувати свої традиції та розвивати власну культуру.

На жаль, ця боротьба ніколи не припинялася, набуваючи різних форм, але завжди маючи одну руйнівну мету – знищити українську ідентичність, розчинити її в імперських амбіціях сусідньої держави.

Трохи оговтавшись від спільної біди ми почали дзвонити рідним, близьким та знайомим. Руки не слухалися, постійно тряслися. Сльози відчаю котилися по щоках і заважали знаходити потрібні контакти.  З усвідомленням реальної загрози приходив глибокий страх за  життя своїх  дітей, близьких  та за своє життя.

Постійне очікування нових ударів, невизначеність викликали сильну тривогу та нервове напруження. Але потрібно було взяти себе в руки та опанувати страх, щоб остаточно не з’їхати з глузду.

Того дня ми залишилися вдома, як і тисячі українців. Наступного також.  А вже в понеділок, об’єднавшись всією сільською громадою, вирішували що робити далі. Думали про те, як ми можемо допомагати тим, хто вже в перші хвилини війни став на захист країни, яка допомога потрібна тим, хто втратив житло та став особою зі статусом «ВПО». Односельці приносили все, що могло б допомогти іншим людям: ліжка, постіль, білизну, продукти, засоби гігієни, медикаменти тощо.  Кожен відчував свою необхідність, бо від кожного, сьогодні, як ніколи, залежало чиєсь життя.  

Всі працювали віддано і наполегливо, не відчуваючи втоми. На великий мурашник перетворився наш освітній заклад. Неперервною валкою сюди тяглися  вервечки людей.

Кожного, не зважаючи на вік, об’єднала спільна мета – боротьба із жорстоким, підступним ворогом. Діти діставали свої кишенькові гроші і з трепетом передавали їх на допомогу ЗСУ, проводили благодійні ярмарки, збирали продукти тощо. Дорослі готували різноманітні страви та передавали  волонтерам, які доставляли їх на передову. Кожен житель села брав участь у боротьбі проти ворога. І не важливо яка це була допомога: чи приготування страв, чи плетіння маскувальних сіток, чи облаштування помешкань для переселенців.

Всі були об’єднані спільною метою. Мабуть, ніколи в житті ще ми не були так згуртовані і так віддано працювали.

Мене вразила не лише масштабність цієї спільної справи, але й її різноманітність. Хтось віддавав останню копійку, хтось плів маскувальні сітки, хтось готував їжу для біженців, хтось надавав психологічну підтримку телефоном. Кожен робив те, що міг, і ця сума маленьких зусиль перетворилася на потужний потік солідарності. Саме тоді я усвідомила справжню цінність людських взаємозв'язків. У мирний час ми часто живемо у своїх окремих світах, зосереджені на власних проблемах.

Але коли приходить біда, зникають кордони між нами. Спільний біль об'єднує, а бажання допомогти стає природною реакцією на страждання іншого.

Війна змінила моє розуміння сили. Раніше я асоціювала її з владою, багатством чи фізичною міццю. Тепер я знаю, що найпотужніша сила криється у здатності людей об'єднуватися заради спільної мети, у безкорисливій допомозі та співчутті. Ця сила невидима, але вона здатна протистояти будь-якій агресії, зцілювати рани та давати надію на майбутнє.

Допомога, яку я бачила, стала не просто реакцією на кризу, а проявом глибоко вкорінених людських цінностей.

Вона показала, що навіть у найтемніші часи світло добра може розсіяти морок. Ця подія назавжди закарбувалася в моїй пам'яті як свідчення неймовірної сили, що криється в єдності та бажанні допомогти ближньому. І я вірю, що саме ця сила стане запорукою нашого майбутнього.