Бак Анна, 9 клас, Чернівецький ліцей №17 "Успіх"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Григораш Альона Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Для мене, як і для багатьох людей, днем, що змінив усе моє життя, став  початок повномасштабної війни 24-го лютого 2022-го року. Лише прокинувшись, я почула жахливу новину.  Тоді не знала, що мене чекає далі і не сприймала це всерйоз. Я вважала, що мені не загрожують наслідки початку війни, та насправді вона принесла багато переживань і страху.

Звичайно, перші дні для мене не були страшними або жахливими, я жила в тихій області, де не було вибухів або сирен. Моє, ще дитяче та мрійливе серце, вважало, що так буде й далі, а я продовжуватиму жити в тій же мирній Україні.

Та вже через пару днів ми поспіхом їхали до Румунії, через те що не знали, що буде далі. Наша мама хотіла вивезти дітей та вберегти від небезпеки, що могла нас торкнутись. Коли моя сім’я їхала по чужій землі, мене почав опановувати страх, страх, що не повернусь більше назад до України, страх, що щось жахливе станеться з близькими мені людьми, які лишилися на рідній землі.

Наш батько, залишившись в Україні, приймав біженців у квартирі та допомагав багатьом, хто приїхав зі сходу в Чернівці.

У Румунії одна чудова сім’я відкрила нам двері у свою затишну хатину. Я була шокована їхньою щедрістю та гостинністю, вони були готові дати все, що нам потрібно, аби нам було зручно і ми були щасливі. Але не тільки вони нам допомагали, кожна людина, яка зустрічала нас і дізнавалась звідки ми, хотіла чимось допомогти. Були такі дні, коли й нам вдавалось допомогти нашим співвітчизникам, що потрапили в скрутне становище.

У Румунії я була всього лише місяць, але я ніколи так швидко не дорослішала, як тоді.

Після Румунії, почувши вже багато новин, що в Чернівцях зараз безпечно, ми повернулись в Україну, у свій дім, за яким вже встигнули засумувати. Я знову торкалася тих стін, яких місяць тому вже й не надіялась побачити. З того часу, як я вперше за місяць обняла батька, я цінувала кожну мить, проведену з ним. І тоді я розуміла, що в будь-який момент все може змінитися, а на свої плани на майбутнє не варто сподіватися.

Україна дуже змінилася: тепер було більше страху та переживань у людей, кожен раз, коли лунала повітряна тривога, охоплював невимовний страх. Та я була дуже щаслива побачити, що наші містяни усіляко допомагають.

Зважаючи на те, що Чернівецька область була найбезпечнішою в Україні, багато людей, церков, компаній, шкіл приймали безліч біженців з інших областей і надавали їм усе необхідне. Через це я й сама загорілась бажанням допомагати людям, які виявилися в скрутній ситуації.  Проходив час від початку війни і від мого повернення в Україну. Навіть без вибухів була відчутна присутність війни, літо проходило не так, як завжди: у нас був дуже обмежений вибір, де відпочити. А вдома кожен день вимикали світло на довгий час, тому я без кінця  шукала, чим зайнятися.

Я намагалася насолоджуватися кожним днем, тому що ворог все нагадував, що життя не довге.

Через деякий час в моєму житті знову зміни: моя сестра, та, з якою я жила в одній кімнаті  більшу частину свого життя, покидає мене і летить до Америки. За своє дитинство я встигла з нею посваритися незлічену кількість разів, і ми дуже часто хотіли роз’їхатись у різні кімнати. Але в один момент мої бажання змінились: я готова була зробити все, що завгодно, лиш би моя сестричка лишилася біля мене. Провівши її у далеку подорож, я дивилась на порожнє ліжко, яке колись належало їй, і часто плакала від спогадів, від минулого, яке тепер ніби намагалося зробити мені боляче.

Через короткий час вже й ми самі збирали валізи, щоб летіти до Америки, куди наполегливо кликала нас родина.

Це був новий досвід побувати не тільки в іншій країні, а й на іншому континенті. Ще й в Америці багато родичів, яких я давно не бачила або навіть мала вперше із ними зустрітися. Дорога до місця призначення була не легка. Та й перші дні в Америці були важкими, ми звикали до нового місцезнаходження, розуміючи, що ми тут не на короткий час. Люди навколо та наша родина нас любляче прийняли, поділилися з нами кімнатою, їжею та навіть одягом. Я досі дуже вдячна їм за цю гостинність і любов, якою вони нас оточили.

А кожен раз, коли ми чули новини з України, - починало боліти серце. Ми переживали за нашу Батьківщину, та кожного дня молилися про її захист.

Ми досить довго були далеко від своєї Батьківщини, бачили багато нового, незвичного, цікавого, та серце все рвалося додому. Тому ми з мамою  вилетіли назад, до України. Діставшись рідного дому і знову побачившись із батьком після довгої розлуки, я не могла стримати свої емоції. Відчувала дуже багато змін: дім, який колись був для мене найзвичайнішим та найкомфортнішим місцем, тепер став для мене якимось новим. А зустріч із друзями була настільки радісною подією, що навіть не всі вірили в те, що я повернулась.

Багато чого змінилось за увесь час моєї відсутності в Україні. Батько кожен день їздив допомагати біженцям, які цього потребували. Мій рідний дядько добровільно пішов служити у ЗСУ, захищати Україну від ворогів.  

За час війни я зрозуміла, що допомога і підтримка дуже важливі, тому що таким чином люди відчувають силу і стійкість. Перед початком та на початку війни такими особливими були люди у військовій формі та страшними повітряні тривоги, вимкнення світла. А нині всі звикли до цього, ніби так було завжди. Але ні, так не було і не має бути! Ми маємо боротися, допомагати чим можемо, бо лише спільними зусиллями зможемо перемогти всіх ворогів. Коли ми разом –  нас не здолати!