Добривечір Ангеліна, 2 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Ніжинський фаховий коледж Національного університету біоресурсів та природокористування України"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ковтун Ганна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зимовий вечір 23 лютого 2022 року дихав спокоєм та піднесеним настроєм. Цього дня у моєї мами був день народження, який ми святкували в колі сім'ї, навіть не здогадуючись про те, що нас чекає зранку.

24 лютого. Ранок четверга. День, який змінив моє життя назавжди. Була шоста година. Прокинулася від дзвінків та повідомлень друзів і рідних, усі писали, що почалася війна. Я одразу не розуміла, що відбувається, але інтуїтивно відчувала, що щось дуже страшне.. Як, мабуть, більшість українців, ниряю в Інтернет, починаю читати новини, нервово пролистую стрічку, тикаю пальцем – і відкриваю відео з обстрілами Києва. ЖАХ! Саме таке почуття охопило мене. У голові рої думок, нерозуміння, як бути далі, що робити…

Просто не вірилося, не вкладалося в голові, як це взагалі можливо? Як наш сусід може напасти, він же називав себе братом? Що, виявився каїном?

Вибухи з кожним днем ставали все ближчими та страшнішими. Ракети прилітали в сусідні села, а ми сиділи й молилися Богу, щоб до нас не дістало. Дивлячись у вікно, ми бачили страшне яскраво-червоне небо – результат тих жахіть, які принесли на мою землю «асвабадітєлі».

Березень, 14-е. Ми вирішуємо виїхати в більш безпечне місце. Довго вагалися, але мій дядько наполягав на тому, щоб ми евакуювалися на Західну Україну.

Закарпаття стало для мене шоком. Таке відчуття, що це інший світ: немає комендантської години, усі живуть своїм спокійним життям, навіть продовжують слухати російську музику в центрі міста.

Проживши там тиждень, вирішила не залишатися осторонь і долучитися до допомоги переселенцям та постраждалим від повномасштабного вторгнення, адже це моя країна, і я повинна не здаватися й робити все можливе для неї. Ми готували для переселенців зі східної та центральної України сніданки, обіди, вечері… У цей час я побачила десятки людей, які втратили свій дім та майно, а найстрашніше – рідних. Їхні очі були глибокими та холодними, наповненими болем та ненавистю. Але більшість проявляла оптимізм, сподіваючись на перемогу та покарання злочинців. Час ішов, дуже хотілося додому, до рідних, близьких, навіть просто знайомих, щоб обійняти їх, почути такий знайомий та рідний душі говір.

І ми наважилися повертатися, бо на цей час наша область уже була звільнена.

Через рік ми переїхали до прекрасного міста Ніжин, я з радістю відчувала, як нові горизонти відкриваються перед нами. Місто вражало своєю архітектурною красою, затишними вулицями і доброзичливими людьми. Здавалося, що тут ми зможемо почати нове життя, залишивши за спиною всі страхи та переживання. Але з часом наш спокій почав руйнуватися.

В кожному гудінні повітряної тривоги я відчувала холодок страху — страх за близьких, за майбутнє, за те, що навіть у затишному Ніжині не завжди можливо знайти безпеку.

20 липня, в першу годину ночі, я, як завжди, спала у своєму ліжку. Раптово мене розбудила пронизлива сирена, що розрізала тишу ночі. Я прокинулася, відчуваючи тривогу в повітрі, і в ту ж мить пролунав оглушливий вибух. Мене підкинуло з ліжка, і серце закалатало в грудях. Кожен новий вибух тряс наші серця.

Проте найбільше нас вразив третій вибух. Він був таким потужним, що відчуття нереальності розкололося на частини. Ми застигли на місці, не вірячи, що це відбувається з нами.

Після цього жахливого досвіду, після трьох вибухів, нам довелося вирішити, що залишатися в нашому домі більше не має сенсу. Відчуття страху не покидало нас, і, розуміючи, що небезпека поруч, ми вирішили виїхати в найближче місто неподалік Ніжина. Через тиждень я прокинулася від дзвінка мами, яка розповіла, що нашого будинку вже немає. Я не могла уявити, що сталося з нашим будинком і з усіма спогадами, які я дбайливо зберігала в серці. Ця новина стала початком нового етапу нашого життя, сповненого невизначеності та боротьби. Але, попри все, ми знали, що, залишаючись разом, можемо сподіватися на краще майбутнє, навіть якщо діму більше не існує.