24 лютого 2022 р. я з сім'єю була дома, ми з м.Краматорська, всі спали. Я перша прокинулась від звуків вибухів, на годиннику було 5.04, я побігла у кімнату до мами, та теж прокинулась але не зрозуміла, що то за звуки. Син спав і не почув вибухи. Я почала читати соцмереж, так дізналася, що вибухи не тільки у нас у місті, а багато де.

Я лишилася роботи, моє підприємство, де я працювала, розбито, деяке обладнання вдалось врятувати, його вивезли і, наче, будують новий завод на Западній Україні. В такий час залишитись без постійного джерела фінансування дуже важко. Роботи де зараз живемо для жінок майже не має. Кожен день чекаю, що ось-ось і ми переможемо, все скінчиться, але немає ні кінця, ні краю цьому жахіттю. Кожен день починається і закінчується новинами і кожен новий обстріл знов і знов шокує.

Від деяких продуктів прийшлось відказатись зовсім, до кращих часів. Деякі продукти купляємо іноді (наприклад, риба), або тільки для дитини (фрукти), деякі продукти купляємо не в повному обсязі (м'ясо). З одягу купляємо саме необхідне, а так носимо, що є.

Згадую ті часи, коло ВСУ звільняли місто Лиман, Святогорськ. Тоді я була впевнена, що місяць-два і все закінчиться.

За пару днів до початку війни ми з сином домовились, що на віхідних підемо на льодову арену котатися на ковзанах, а потім підемо в ресторан з грузинською кухнею їсти хачапурі по-аджарськи. Але в четвер розпочалась війна і на вихідних ми вже були далеко від і рідного міста, і від арени, і від того ресторану, бо виїхали ми з Краматорська 24.02.2022, як ми тоді думали не надовго. Тепер ковзани та те хачапурі мені завжди нагадують, що ми не встигли зробить, бо почалась війна.