Кліндух Кіра, 11 клас, Козацький заклад загальної середньої освіти I-III ступенів Бочечківської сільської ради Конотопського району Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Довгополов Григорій Михайлович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сумщина. Село Козацьке в Конотопському районі. 24 лютого. На годиннику ще не було й шостої ранку, а мене вже намагалася розбудити моя налякана старша сестра. Я не розуміла, що відбувається, адже не збиралася йти до школи цього дня. З сусідньої кімнати лунав звук новин, а тато одягав свою поліцейську форму, хоча в нього мав бути вихідний.

Усі разом, ще в піжамах, ми дивилися кадри обстрілу нашої рідної землі по телевізору.

Як так? Ми ж тільки вчора святкували день народження мами: у вазі стояли свіжі квіти, а в холодильнику лежав торт, яким я думала поснідати зранку. Я читала таке в книжках з історії, бачила в художніх фільмах і чула новини з інших країн, але чому це зараз у моєму домі? Я не могла довго повірити в це, мене охоплювали страх та тривога. Паніка була в усіх. Моя тітка, яка ночувала у нас після свята, не знала, що робити, адже вона збиралася зранку їхати додому. Мама думала про наш сімейний магазин, бо було незрозуміло, чи відкривати його.

А тата викликали на роботу, і нам було найбільше страшно за нього, адже він мав їхати до міста й ніхто не знав, що йому там скажуть робити.

Через місяць мені мало виповнитися 14 років, але дитинство закінчилося вже зараз — під звуки сирен та вибухів. Ми почали готуватися, але до чого? Ніхто не знав відповіді на це запитання... Ми збирали теплі речі, документи, готували безпечне місце (це був наш підвал), заряджали телефони й набирали воду. Всі були на телефонах: читали новини, дзвонили, щоб хоч якось зрозуміти, що відбувається і заспокоїтися, дізнавшись, що всі близькі живі.

Я весь час переписувалася зі своїми друзями. Через тривожність усі згуртувалися: навіть просто знайомі зі школи стали близькими.

Ми створили групу, щоб обмінюватися інформацією, і там було близько двадцяти людей з різних сіл. Повідомлення надходили щохвилини. Ця згуртованість і потік "репортажів" відволікали від поганих думок.

Занепокоєння за батька було не марним. Він зателефонував і повідомив, що вже їде назад з Конотопа, але буквально за кілька кілометрів за ним їхала колона ворожих танків. Такого зблідлого маминого обличчя я ще ніколи не бачила — це було жахливе почуття. Усю татову дорогу ми трусилися від страху й чекали на нього. Коли він нарешті повернувся, озброєний і серйозний, це лише додало страху.

Вже через кілька годин ми побачили їх — ту саму колону танків, яку чули вже більше години. Тоді залишалося лише слухати батьків і не панікувати. Наступні кілька днів були затуманеними.

За ці 1000 днів ми пережили багато втрат. Загибель близьких людей, руйнування міст і сіл, зламані долі — усе це залишиться з нами назавжди. Але разом з цим з’явилася й надія. Надія на краще майбутнє, на перемогу й відновлення країни. У найтемніші часи ми навчилися вірити в краще, бо знали, що наша боротьба — це боротьба за життя.

На Сумщині знову погіршилася ситуація. Кожен день вибухи й шахеди. Мій рідний Конотоп обстрілюють.

Я навчаюся в 11 класі і скоро мені виповниться 17 років. Готуюся до екзаменів і дорослого життя, відпочиваю з друзями й вечеряю з батьками, гуляю зі своїм песиком. З друзів залишилися лише найближчі, інші закінчили школу, виїхали за кордон, працюють і живуть своїм життям.

1000 днів війни — це не лише відлік часу, а символ нашої незламності й віри. Ми не знаємо, скільки ще триватиме цей шлях, але знаємо одне: наша боротьба не є марною.

Кожен день, кожен маленький крок наближає нас до перемоги, до відновлення нашої країни, до миру. І як би не було важко, ми продовжимо йти вперед, бо віримо у наше спільне майбутнє. З цієї війни ми вийдемо іншими — сильнішими, згуртованими й з непохитною вірою в те, що наш народ здатен подолати будь-які труднощі.