Трегуб Анастасія, 10 клас, Андріївський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Ярмолич Світлана Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Що ми знаємо про війну? 

Війна — це конфлікт, який ведеться із застосуванням зброї та насильства.

Війна — це зло, страждання, смерть, біль, страх.

Війна — це сльози дітей, матерів та, навіть, чоловіків.

Для нас, українців, війна розпочалася ще в 2014 році, і ми мали надію, що все буде добре і ворога переможемо... Але...!!

24 лютого 2022 року... Цей страшний день розірвав ВСЮ територію нашої держави. Чорна дата, яка назавжди залишиться в серці кожного українця. Дата, яка буде нагадувати себе кожен раз, коли ми будемо дивитися на розруху, спустошені домівки, на випалену стражденну землю. А

кожна хвилина мого життя наповнена страхом за рідних, близьких, друзів, сусідів, а, особливо, — за татуся, який пішов на війну, щоб орки не прийшли до нашого регіону.

Згадую свій шлях до війни... Безтурботне дитинство, спокійне мирне життя, походи до лісу, на річку, спокійні ранки, цікаві зустрічі, улюблені вчителі, поряд завжди матуся, тато, брат, бабуся...

23 лютого 2022 р., середа. День в школі проходить як завжди: сім уроків, спілкуюся з однокласниками, вчителями. Планували зустріч в шкільній бібліотеці — переглянути новинки літератури(моя улюблена справа). І ніхто на той час не думав, що завтра, ми вже не будемо посміхатися так, як сьогодні і більше не побачимося в рідних стінах школи...

24 лютого 2022 року, четверта година ранку.... Я прокинулася, якийсь смуток підкрався в мою душу. Нічого не розуміючи так і не задрімала до світанку. Цей ранок поділив моє життя на “до” і “після”.

Перше, що мене здивувало — повідомлення від керівників школи: “Діти, до школи не приходимо! Бережіть себе! Уся інформація через соцмережі”.

Виникло багато запитань, і постійна тривога не покидала мене. Знову повертається COVID-19? Чи щось сталося в школі? Я починаю нервувати та дзвонити мамі, яка була на той час вже на роботі. Піднімаю слухавку — в неї тремтить голос, коли вона мені сказала: “Привіт"... і мовчання... А потім одне слово — “ВІЙНА!” закарбувалося в моїй пам’яті.

Я ще й не уявляла того страхіття, що нас чекає. В один момент ми стали дорослими і почали дивитися на світ іншими очима.

У наше життя увірвався постійний страх, безсилля, невідомість. Пройшло декілька днів від початку війни,

а в нашому селі — моторошна тиша, людей на вулиці не видно, магазини спустошені, Укрпошта не працює, всі налякані та знервовані, навіть собаки не гавкали.

Пролітали літаки, рвалися снаряди... Начебто фільм — “жахів”. Хотілося прокинутися і зрозуміти — це був страшний сон. Але ж ні.!! Усе продовжується ще з більшою силою.

Ще пам’ятаю, як з'явився додаток в мобільному телефоні та прозвучала перша тривога на вулиці — 28 лютого 2022 р. о 21:08!! Була страшна ніч, ніхто не знав, що буде після цієї тривоги чи закінчиться вона взагалі? І так продовжується до цього часу...

А 10 березня 2022 р. мій тато йде захищати рідну землю. Я ще не розуміла що твоя рідна людина йде на захист своєї сім'ї, свого містечка. Кожен день ти очікуєш дзвінка, щоб почути рідний голос свого тата, що в нього все добре, і в голові постійно думки коли закінчиться ця клята війна.

Але я вірю!!! Та НІ!! Я впевнена — буде ПЕРЕМОГА. І мій татусь повернеться.

Війна мене навчила цінувати кожну хвилину, та розуміти, що найдорожче в світі — життя.