Лайзорик Ганна, Дунаївська філія І-ІІ ступенів ОНЗ Гірсівська ЗОШ І-ІІІ ст

Серпень 2014 року. У нашій родині все як зазвичай. Батьки зібрали мене до школи, адже 1 вересня я мала піти до другого класу. Я, маленька дівчинка, яка не здогадувалась, чому на маминих очах з’являлись сльози.

Згодом я пішла до школи і не розуміла, чому тато не зустрів мене після занять. Тоді мама мені з братом розповіла, що наш тато пішов добровольцем захищати нас і нашу землю.

Минав рік, другий... Я дорослішала. Але сум в маминих очах не проходив. Мені стає зрозумілим, що війна – це біль, страждання, жах. Коли бачу свічку пам’яті за синів, за татусів, за братів, за тих, хто там, де землю вкрило чорним димом, де плаче й стогне матінка-земля, в очах моїх з’являються сльози і не покидає думка: «Коли закінчиться ця проклята війна і я зустріну та обійму свого татуся?!»

Для мене почалась війна, коли я зранку проводжала тата в дорогу, з якої інколи не буває вороття, де триває битва за життя моєї родини та всіх сімей нашої Батьківщини.

Я горда, що маю такого тата-захисника і що Україна багата на справжніх патріотів. Саме з такими героями наша країна переможе. І всі діти обіймуть своїх батьків, прийде нарешті мир на нашу, Богом дану, землю. Я мрію про той день, коли з пам’яті людей зникне назавжди це страшне слово «війна».