Сєвєродонецьк – найкраще місто у світі. Я там жила і працювала. Хотіла на пенсії нянчити онуків та жити щасливо. У перший день вторгнення я поїхала на роботу. Там почались прильоти снарядів, довелось чекати, коли все стихне. Я побігла додому. Коли прийшла, побачила, що у чоловіка стався серцевий напад. Я йому допомогла, як могла, та ми поїхали в укриття. Коли спускались в підвал, повз нас летіли «Гради». В укритті були мої діти та онуки. Всі разом п’ять днів прожили в холоді без води та їжі. Було дуже важко. 

Ми вирішили виїжджати всі разом. Я побігла додому, взяла речі та двох котів.

Ми виїхали на Дніпропетровщину. Перші дні прожили в дитячому садку. Там було більше тридцяти переселенців. Місцеві люди допомагали їжею, щоранку стояли біля садка та приносили курятину, сметану, хліб. 

Ми з чоловіком знайшли будинок на Кіровоградщині. Переїхали саме туди та зараз залишаємось на місці. Я працюю у дитячому центрі, чоловік хворіє, тож постійно перебуває вдома. Вірю, що повернусь у рідний Сєвєродонецьк, житиму у своїй квартирі в рідному місті.