Мені 69 років. Я з міста Пологи. 24 лютого була у Миргороді, в санаторії.  О п’ятій ранку почула вибух на аеродромі, розташованому неподалік. Діти забрали мене додому. Третього березня у Пологи ввійшли російські війська й бомбили центр міста. Розбили автовокзал, аптеки, крамниці. Потім обстрілювали військкомат і будівлю, в якій знаходилися тероборонці. Я жила біля траси, по якій вдень і вночі рухалася військова техніка. 

Менший син – власник пекарні. Ми пекли хліб і роздавали його всім. Одного разу, коли я несла людям хліб, наді мною пролетіли вісім ракет. Замість того, щоб тікати, я завмерла: мене скував страх. 

У квітні я виїхала в Івано-Франківськ, бо погіршився стан здоров’я. Там мені зробили дві операції. Через п’ять місяців переїхала в Рівненську область, а ще через місяць – у Запоріжжя, бо скучила за дітьми. Тут легше: поряд – рідні, знайомі, подруги. Коли спілкуюся з ними, на душі стає легше. 

Після мого від’їзду старший син потрапив у полон. Окупанти катували його одинадцять днів. 

Я виїхала без труднощів через Оріхів. Перетнула п’ять російських блокпостів. У нашому автомобілі була дитина-інвалід. Вона плакала, тому нас довго не затримували. Із Запоріжжя на захід України їхала на потязі. 

Менший син зі своєю сім’єю виїжджав у травні. З першого разу не вдалося вибратися: їхнього водія забрали окупанти, а вони втекли. Вдруге зважились виїхати через тиждень. Вони забрали з собою кота й собаку. Їхали чотири дні. В їхньому авто була жінка-інвалід дев’яноста двох років. На одному з блокпостів вони запитали у російських військових, чи не могли б ті пропустити їх швидше, бо інваліду незручно довго сидіти в машині. Ті відповіли, що можуть її застрелити, щоб не заважала. 

У Василівці вони ночували в школі на матрацах. Вранці забрали документи та стали у свою чергу. У них закінчилася вода – було дуже тяжко. Через три дні після них виїхав старший син. Він також довго стояв на блокпосту у Василівці. 

Багато друзів залишилося в Пологах. Ми підтримуємо з ними зв'язок. Одні не виїхали, бо потрібно доглядати батьків, а інші не захотіли залишати господарство. 

Після війни повернуся додому й наведу лад у квартирі, бо окупанти дещо побили, коли забирали сина. Викину всі розбиті речі, мені їх не шкода. Посаджу квіти на клумбі і милуватимусь ними з балкону. Зберемося з подругами й будемо святкувати перемогу.