Перебуваючи в окупації, Ольга буквально задихалась. В поневоленому Херсоні на неї давило саме небо

Два роки минуло, як я виїхала з Херсона. Зараз я живу з донькою, зятем і двома їхніми дітками. Моя домівка знаходиться в Херсоні, на Острові, який був затоплений. Острів - це великий мікрорайон, там було 50 тисяч жителів, а зараз мешкає дві тисячі людей без тепла. Цей район стоїть на лінії фронту, тому я була вимушена виїхати і зараз перебуваю в містечку під Кропивницьким. 

Я приїхала з сумкою, білизною і зубною щіткою - більше нічого не було. Довелося для п’яти людей купувати все на всі сезони - від побутової техніки до білизни. Гуманітарну допомогу мені регулярно видавали, зокрема й Фонд Ріната Ахметова. Я дуже вдячна за допомогу людям, за добре ставлення і за умови, в яких проживаю. Я живу в будинку, люди мене прийняли. Дуже хочеться додому.

Два місяці я була в окупації. 26-го лютого зайшли росіяни, і в той період дихати було неможливо. Виїжджати потрібно було через роботу зятя і через дітей, яких вивозили. 

Коли я була під окупацією, це був найгірший час у моєму житті. Це неможливо ні з чим порівняти, це був фізичний біль душі. 

Я виїжджала о п’ятій годині ранку по полях. Блокпостів було, мабуть, з півтора десятка, було дуже тяжко. Я показувала документи, і все. Коли я виїхала на трасу до Миколаєва, до першого нашого блокпосту, всю дорогу текли сльози. Люди не мають волі і постійно перебувають під таким тиском і свавіллям.

Коли я доїхала до нашого блокпосту, небо ніби відкрилося. Над Херсоном воно було покрите злом. Людям фізично було дуже тяжко — і душевно, і фізично. Я не говорю про те, що вони там коїли. Коли я доїхала до українського блокпосту, то почала дихати. Я довго їхала - 200 кілометрів через блокпости. Була велика колона, перевіряли все. Наші також перевіряли дуже ретельно. Мене прийняли, і добу я перебувала в гуртожитку інтернату, а потім два тижні жила в гуртожитку школи, де жили діти. Потім знайшла цей будинок.

Сподіваюся на Господа і чекаю кожен день. Не можу без України, мені дуже боляче, коли я бачу, скільки людей виїхало. Хочу додому, але не можу повернутись. Думала, що їду на два тижні, думала, до Пасхи повернусь. Сльози не перестають текти. Перші півтора року не відпускав душевний біль, а потім я постійно просила Господа, щоб дав сили пережити це. Я молилась і молюсь, щоб Господь нас не залишив. Думаю, що Україна переможе.