Я жила в Пологівському районі, працювала вихователем. 24 лютого вранці збиралася на роботу і діналась, що почалася війна. Це був страх.

Шокувало все: що в людей руйнувалися будинки, і розуміння, що ти зараз живеш, а завтра можеш померти. Це було жахливо. Продуктів не було, одяг неможливо було купити, страшно було на вулицю вийти. Серед всього жаху зворушувало, як наші люди згуртовувалися, допомагали один одному.

У нас пропадало світло і зв’язок. А коли він з’явився і я дізналася, що людей із Маріуполя вивозять в росію, дуже злякалась за свою сім’ю і вирішила, що треба тікати. На це було дуже нелегко відважитись, адже у мене був свій будинок, робота, оточення, мій край, в якому я звикла жити.

Ми їхали на власному автомобілі, найважче було проїжджати блокпости. Маленький п’ятирічний онук в дорозі поводив себе доволі нормально. А коли вже приїхали, почалося - при найменших звуках він лякався і ховався.

Ми тимчасово оселились у Запоріжжі, тому що це найближчий неокупований населений пункт, і є можливість отримати допомогу.

Своє майбутнє я бачу в Україні , в своєму домі без окупантів.