Перший день війни я запам’ятала як шоковий стан. Я розуміла, що щось буде, а чоловік і деякі люди не могли навіть уявити, що війна розпочнеться у XXI столітті. Він спершу не вірив, казав, що нас полякають, а потім якось домовляться і війни не буде. 24 лютого цілий день над нашою головою літали ракети, і ми сиділи у ванній із дитиною. 

Ми винаймали квартиру в багатоповерхівці, а чоловік того дня простояв на заправці, щоб заправити машину. Лише наступного дня, коли ми виїжджали, по дорозі побачили танки, і тоді чоловік зрозумів, що війна справжня.

Коли ми виїжджали, чоловік думав, що поїдемо лише на три дні, максимум на тиждень, і все буде добре. Ми залишили кішку у квартирі, бо не мали переноски, щоб взяти її з собою. Минув тиждень, і ми знайшли людину, яка відчиняла квартиру та годувала кішку. Лише через місяць ми змогли забрати її до себе.

Найбільше мене шокувало те, що гинули люди, діти, а «Гради» та інші снаряди падали близько від нашого будинку. 

Маріуполь теж дуже шокував. Досі не вкладається в голові, як люди можуть так чинити.

Нам довелося заплатити, щоб вивезли бабусю з Києва. Ми жили в маленькому селі в Черкаській області та перебували там у бабусі. Допомогу отримували. Потім ми переїхали у Світловодськ Кіровоградської області і оселилися у будинку моєї тітки. 

Зараз єдине, про що я мрію, це щоб моя дитина була в безпеці. Коли закінчиться війна, побачимо, в яких умовах залишимося і як будемо будувати своє життя.