Куць Максим, 10 клас, Радехівський опорний заклад загальної середньої освіти

Вчитель, що надихнув на написання есе - Драбчук Оксана Ярославівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів – це немало і, водночас, здається, що лише мить. Дні, які змінили мене, мою країну, світ навколо. 1000 днів війни – це біль, втрати, зневіра, але також і сила, мужність та надія. Мій шлях почався з відчуття шоку і розгубленості. Перші дні війни були ніби жахливий сон, з якого хотілося швидше прокинутися.

Я пам’ятаю: прокидаюся у теплому ліжку, а за вікном сирена і новини про вибухи та початок вторгнення. Це як грім серед ясного неба.

Усе здавалося нереальним, але водночас усвідомлення того, що це відбувається насправді, з кожною годиною ставало дедалі чіткішим. Тоді я зрозумів, що жити так, як раніше, вже не вийде.

Моє життя розділилося на «до» і «після».

Перший етап мого шляху – це прийняття нової реальності. Усвідомлення того, що війна не просто прийшла у наш дім, а стала його частиною. Це був час страху, болю і, водночас, рішучості боротися. Я бачив, як люди, яких я знав усе життя, об’єднувалися, допомагали одне одному, збирали гроші, речі, волонтерили. Я теж не міг залишатися осторонь. Спочатку це були прості речі: випікання печива та паланиць для ЗСУ, допомога у зборі гуманітарної допомоги.

Здавалося, що таких маленьких кроків недостатньо, але кожен із них був важливий, кожен із них давав надію.

Другий етап – це зміни. Війна змінила мене зсередини. Вона змусила подивитися на світ по-іншому, переоцінити свої цінності, зрозуміти, що справді важливо. Вона навчила мене бути сильним, не здаватися, вірити у перемогу, навіть коли все навколо здавалося похмурим.

Я зрозумів, що мої слова та дії можуть мати значення, навіть якщо вони здаються незначними на тлі масштабів війни. Важливо, не стояти на місці, а діяти.

Кожен новий день став випробуванням на стійкість. Коли втрачаєш когось близького, коли  по новинах бачиш руїни замість місць, де колись гуляли та гралися діти із друзями, важко знайти сили рухатися далі. Але саме в ці моменти приходило розуміння, що здаватися – це те, чого від нас чекає ворог. І тоді з’являлася ще більша рішучість іти вперед, допомагати, бути корисним.

На третьому етапі мій шлях набув чіткого напрямку. Я почав усвідомлено шукати можливості бути корисним своїй країні.

Пам’ятаю, як перший раз вирушив плести сітки для блокпостів та солдатів, пам’ятаю, як допомагав татові стояти на блокпості.

Було страшно, але в той же час я відчував гордість, що можу хоч трохи полегшити життя тим, хто опинився в епіцентрі подій.Але й бачив надію. Надію на те, що ми разом зможемо пройти цей шлях до кінця.

Четвертий етап — пам’ять.  Приходячи  до школи, бачу портрети наших земляків-героїв. Найбільше сумно, коли розумієш  що тільки недавно бачив їх, спілкувався. А зараз тільки пам'ять про них. Вони стояли за нашу перемогу, за нашу незалежність.

Наш випускник Роман Самборський загинув,  аби захистити нас. Хлопець був сиротою, але сміло стояв у боях на Донечиині. Ми завжди пам’ятаємо про  наших захисників.

Ці 1000 днів зробили мене сильнішим. Я більше не боюся невідомого, не боюся труднощів. Кожен новий день – це ще один крок уперед, ще одна нагода зробити щось для перемоги. Війна навчила мене, що важливо не тільки вміти боротися, а й вірити у свої сили, у людей, які поруч, у майбутнє, яке ми виборюємо.

Мій шлях ще не закінчився. І кожен із нас має свій власний шлях у цій війні. Одне  знаю, що ми переможемо.

Ми сильні, бо об’єднані. Ми боремося не лише за свою землю, а й за майбутнє, за можливість жити вільно і щасливо. Ці 1000 днів – це шлях до перемоги, і я гордий бути частиною цієї історії.