Мене звати Олена, мені 46. Коли вперше почула вибухи, серце затряслося від страху. Довелося в решті решт залишити свій дім, відправитися у невідомість, шукати нове житло. Подивилася на зруйнований будинок, спогади про моє попереднє життя обрушилися на мене. Втратила я не лише дім, але й свій бізнес. Шукати нову роботу було доволі важко.

Мої батьки залишилися в окупованому місті. Мама померла... Я навіть не змогла взяти участь у похоронах своєї матері.

Було складно через нестачу їжі, води, ліків. Але я знайшла допомогу в організаціях, що надають гуманітарну допомогу. Тільки благословенна людська чуйність, яка не залишається осторонь від чужої біди, тримає мене на плаву. Зараз я працюю продавцем-касиром, хоча до війни була бухгалтером та ФОП. Із чоловіком ми розлучилися, а донька переїхала до іншого міста.

Немає сил згадувати про постійні обстріли та втрату близьких і друзів. Це залишає біль у серці. Але є світлі моменти, коли люди підтримують один одного.