Валентина Олександрівна добре запам’ятала перші обстріли, що пролунали за сім кілометрів від Петропавлівки. Одразу побігла за онукою в садочок; на щастя, все обійшлося. Рідному селищу обстріли майже не зашкодили. Наразі 75-річна жителька Петропавлівки допомагає сину з невісткою доглядати онучок та поратися на городі.
Я живу з сином, невісткою та двома внучками. Раніше, звісно, жилося краще, що й згадувати. Стабільно все було, родичі до нас приїжджали, ми до них їздили. Зараз сидимо на місці і щодня чекаємо, що ж буде завтра, бо постійно бахкають. На Станицю б’ють, а у нас все тремтить.
У нас все почалось десь у травні 2014-го. Вже тепло було. Я побігла внучку з дитячого садочка забирати, бо у Щасті були обстріли, а од нас туди всього сім кілометрів.
Петропавлівка від обстрілів не дуже постраждала. Був один випадок, коли влучив снаряд, то чоловіка убило та кількох жінок поранило, а так більше дісталось сусіднім містам та селам. Буквально за три кілометри від нас знаходиться село Артема, там сильно гатили. Нижнєтепле та Щастя сильно побили. Наше селище мало постраждало, але ми бачили і чули, як літало. Це дуже страшно.
Зараз стараємося виживати. На одну пенсію жити важко. Добре, що в сина та невістки робота є, свій будинок та город. Самі картоплю та помідори з огірками виростили, а хліб уже купляємо. Таке життя.
.png "Імена")
