Я сам з Мелітополя, мені 46 років. Пам’ятаю, як о п’ятій ранку прилетіло на аеродром в Мелітополь. Спочатку було незрозуміло, а потім побачили в соцмережах, що почалося велике вторгнення росії. Хоча вже і виїхали до Василівки, до останнього ще не вірили.
Коли росіяни вже підійшли під Мелітополь, ми подумали, що під окупацією не будемо жити. Поїхали до Василівки, там сиділи півтора місяці під обстрілами, а на початку квітня поїхали до Запоріжжя.
Дратувало, що окупанти там знаходяться, а шокувало, що розбомблюють домівки. Ми і дахи тушили, і з домівок людей виносили. Дуже дратувало, що вони впевнені такі ходили та говорили: «Все буде добре, ми ось вже Запоріжжя беремо».
Коли вдень не дуже стріляли, то ми ходили в магазин по хліб. Але він почав з’являтися десь від 3 березня, а потім ще через тиждень почали з Мелітополя завозити і масло, і продукти. А так - до 3 березня і хліба не було, самі пекли.
Через страх за сім’ю ми виїхали на Запоріжжя. Насилу отримали доступ до коридору, бо вони то закривали, то обстрілювали. Та коли дали вже, нас через блок пости більш-менш провели, а там уже всі плакали та раділи, обіймали своїх, коли зрозуміли, що вже Україна.
Важко було знайти квартиру, роботу - прийшлось трохи побігати, щоб знайти. Сестри та брати трохи по роз’їжджалися по різним регіонам, батьки залишилися в Василівці - не захотіли виїжджати.
Вдома у мене було своє СТО, на мене працювали люди, а зараз я виїхав та сам працюю на дядю. Немає в мене нічого: все там розбили, пограбували.
Надіємось, що нас звільнять, а там будемо вже продовжувати якось далі. Може, допоможуть з бізнесом, який розрушили, то вже подивимось після війни.
Хотілося б, щоб до нового року точно все звільнили. Будемо працювати, розвиватися, відбудовувати. А що робити? Будемо на місцях розбиратися й продовжувати далі жити.
