Роман з нетерпінням чекає, коли закінчиться війна. Він втомився боятися за свою сім'ю. Прокидаючись вранці, в перші хвилини насолоджується тишею, а потім знову згадує про те, що живе в «червоній зоні».
11 липня 2014 року ми були в гостях у батьків дружини, коли почався обстріл. Біля нас повністю будинок "Градом" розбили, і людина загинула.
Потім якось я поїхав в Курахове, а дружина з 14-річною дочкою залишилися вдома, і в сусідню кімнату осколок прилетів. Слава Богу, вони живі, але на психіці це дуже відбилося. Був страх, була паніка, і це не могло пройти просто так.
Дуже хочеться все це забути, ніби нічого і не було. Буває, вранці прокидаєшся, скрізь тихо, люди ходять, а потім як звернеш увагу на розбиту стіну – відразу все згадуєш.
Зараз у нас все працює: садки, школа, медицина. Життя триває, іноді здається, що це було уві сні, а потім повертаєшся в реалії і знову моторошно стає.
Я переживаю не за себе, а за дітей. Вони нічого тут хорошого не бачать. Хоча зараз всі ми живемо з надією дочекатися миру.
Я мрію про мир і всім бажаю здоров'я. Хочу, щоб рідні раділи, діти сміялися. Тоді всім буде приємно і жити захочеться. Для мене головне - щоб мир настав, тоді у мене будуть і бажання, і можливості.
.png "Імена")
