Мені 53 роки. Живу в селі. Майже все життя тут прожила. 24 лютого 2022 року подзвонила мені подружка десь о шостій ранку і сказала: «Я ледве дочекалася - хотіла тобі раніше подзвонити. Війна». – «Ти що, ненормальна, яка війна?». А вона під Каховкою живе. Каже: «Дзвони дітям. Каховку обстріляли». Страшно було. Росіяни до нас у село зайшли 8 березня. 

Спочатку ніхто ні про що не думав, а потім люди дуже швидко все розкупили, і  нічого не стало. Світло було на початку, а в жовтні його не стало. Ми виїхали з села 12 квітня і повернулися вже після деокупації, в листопаді. А світло в нас з'явилося аж у кінці березня. Води теж не було. 

Шокувало нас те, що окупанти хотіли дівчинку зґвалтувати. А в нас і невістка, і внучка, то мусили ми виїхати з села, щоб дівчат зберегти. Бо незрозуміло, що могло б бути.

На машині своїй їхали. Страшно було виїжджати. Вся машина в білих стрічках була. Через кожні 50 метрів нас зупиняли, документи перевіряли, хлопців оглядали.

Поки в село не прилітало, то ми не сильно на все це реагували, а коли в село почало прилітати, то стало страшно. Не навчилися ми долати стрес. Поки тихо – у нас усе нормально. Тільки-но прильоти – і стає страшно.

Віримо, що перемога буде за нами. Що ця війна якомога скоріше закінчиться – і не будуть хлопці гинути, втрачати свої життя.