Калішевич Сергій, група АС 24, ДНЗ «Професійно-технічне училище №14 м.Нова Каховка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Красуляк Тетяна Степанівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – це дата яка ділить життя на «до» та «після». Ввечері 23 лютого був звичайний вечір для моєї сім’ї: вечеря, проведення часу з дітьми. Трошки аналізувавши новини, мене починає окутувати якась тривога і незмога сидіти на місці. Приблизно одинадцятої ночі вирішено було виїхати в місто і заправити авто, але це була не основна мета виїзду. Мені дуже хотілось побачити, що в місті все, як завжди і нічого не змінилось: їздять авто, ходять міські автобуси, гуляє молодь. Все, що я побачив, це були пусті вулиці і лише одне авто на все місто швидко проїхало повз. Почуття були не з найкращих, не передати словами. Лягли вдома спати в глибокій тиші.

С тих пір це була остання така тиха ніч за останні роки. Зранку все було інакше, прокинувся я від вибухів та криків дружини: «Війна, почалась війна!!».Описувати, що в мене було на душі, словами не описати.

Перші дні стали суцільним випробуванням. Морально було тяжко прийняти, що інакше вже не буде. Фізично навколо творився хаос, полиці магазинів пустіли, метушня людей. Були погані думки, дивлячись навколо, що роблять люди, невже все так погано, людському егоїзму не було кінця. Кожен день був, як місія, добути щось з продовольства, щось залити в бак, заїхати до кожного родича. Так, як з усіх родичів у мене єдиного було авто, моя місія була зрозумілою –доставка продовольства.

Дні йшли, думки були непостійні. Кожен день проходив з нерозумінням, що буде завтра. Як кажуть: очікування вбиває.

В першу неділю були надії, що ось все повинно скінчитись… але ж ні. Люди почали розуміти, що потрібно щось робити. Коли в місті об’явили, що хліб закінчився, я бачив таку картину, як люди приносили по пачці дріжджів до пекарні. Вдумайтесь просто. Горе об’єднало всіх. Важко було прийняти, що відбувалось, люди втрачали домівки, своїх близьких, як і згодом я.

Перший місяць ми з дружиною спали вахтовим методом, так як погані люди були завжди в цьому світі і їх помисли нікуди не ділись. Кожного дня відвідували всіх родичів, привозили продовольство.

Згуртованість, спілкування та підтримка заспокоювали нерви і були нашим всім. Молодь допомогала пенсіонерам, їздили по домівках одиноких пенсіонерів, інвалідів. Гордість за них була настільки безкрайня, що для цього в мене в думках є окрема полиця. Дуже хотілось, щоб це було не в погані часи і згуртованість та взаємодопомога була завжди.

Час йшов і з’явились коридори для виїзду. Мої родичі вмовляли мене виїхати, при тому що самі вирішили залишитись, мовляв: все життя тут жили і доживем теж тут. Було важко це чути і нічого не можна було з цим вдіяти, але треба було надати дітям безпеку і мир. Вирішено було їхати!

Люди об’єднувались в групи для виїзду неділями і ми доєднались до однієї з таких груп. Важким було прощання з близькими, про це я нічого не скажу.

І ось настав день виїзду, 40-50 автівок стоїть з заведеними двигунами, світає, і ніхто не може зробити перший крок - зрушити з місця… Це були моторошні 5 хвилин. Я не витримав і рушив першим: обуренню моїх дівчат, жінки та її родичів не було кінця і краю… Але потім вони зрозуміли, що це було не погане рішення - діти не дивились на ці черги з перевірками і не так нервували. Не буду описувати подробиць, але скажу, що й там, на дорозі життя, як її називали, люди допомогали один одному, хтось когось тянув на буксирі, хтось віддавав комусь своє паливо, діти ділились між собою цукерками.

Ці чотирнадцять годин дороги для мене і моєї сім’ї були випробовуванням, моторошні думки не покидали… І ось! Завиднівсь синьо-жовтий прапор. Емоцій не було кінця і краю - ми вибрались!

Коли ми доїхали до родичів, нас прийняли тепло, нагодували. У всіх було велике полегшення, таке почуття, що 14 годин назад ти вдихнув і тільки зараз видихнув. Ці події були 17 квітня 2022 року. Моя сім’я запам’ятала цей день на все життя. Ми почали адаптуватись, шукати житло, звикати до реалій, дні йшли, і в один з таких днів я дізнаюсь про сумну звістку про те, що мій молодший брат попадає до полону. В мене був ступор, моторошні думки.

Ці думки мене не покидають і досі, так як вже два роки ніяких звісток.  Не буду вдаватися до подробиць, бо це тривожні події для моєї сім’ї.

Ці всі пережиті події і ті, що тривають і досі, приводять мене до думок  про те, що таке мир і чому він має таку величезну цінність. Війна показала, як легко можна втратити звичний спосіб життя, свободу і можливість бути щасливим. Я усвідомив, що мир – це не лише відсутність війни, а й внутрішній стан гармонії, толерантності, взаємодопомоги і поваги до інших. Також прийшло розуміння, що прості речі, такі, як спілкування з друзями, можливість гуляти на свіжому повітрі, час, проведений з родиною мають дуже велику цінність. Війна показала, що в складні часи ми повинні ставитися один до одного з розумінням і підтримкою. Я спостерігав, як люди об'єднуються, допомагають один одному, незважаючи на різні погляди.

Я зрозумів, що лише разом ми можемо подолати труднощі. Ці всі події для нас всіх стали великим уроком. Ми навчилися цінувати мир, дружбу і підтримку.

Ці роки війни стали для нас всіх часом глибоких змін. Ми навчились бути сильнішими, знаходити вихід із складних ситуацій і цінувати кожну мить життя. Я вірю, що разом ми зможемо побудувати краще майбутнє для нашої країни, де мир і гармонія стануть основними цінностями і в недалекому майбутньому всі розділені долеї сім’ї  об’єднаються знову.