Після пережитих в Оріхові обстрілів діти Валентини Іванівни дуже лякались менш частих вибухів у Запоріжжі, тому вони поїхали ще далі – на захід країни

Жили ми непогано до війни. Була робота, була стабільність. Тепер немає нічого: ні роботи, ні стабільності, нема де заробити. Ми проживали в Оріхівському районі, наразі виїхали на захід України. 

24 лютого я зранку збирала дітей до школи. У нас дітей шкільний автобус забирає. Ми вийшли на зупинку, і дитина мені каже: «Мамо, почалася війна». Коли стріляли, я не знала, куди дітей ховати. Оселя наша вціліла. У чоловіка була квартира в Оріхові. Ми не знаємо, що там. А хата мамина ще стоїть.

Ми виїхали 14 березня, потім повернулися до Запоріжжя. Побули там. Потім були прильоти по Запоріжжю, діти почали боятися – і ми знову виїхали.

Морально важко, тому що все було, а зараз нічого немає. У мене ще й дитина інвалід - це також дуже тяжко.

Проблем з їжею в нас не було. Приходили до Фонду Ріната Ахметова отримувати гуманітарну допомогу, дуже дякуємо. Ну а так – удома була консервація. Запаси були, катастрофи аж такої не було. 

Зараз нас підтримують родичі на заході України. А так – люди всі злі. У мене в сім’ї всі плачуть, усі хочуть додому. Скоріше б усе закінчилося.

Як далі будемо жити? Не знаю, що й сказати. Якось усі морально пригнічені, психологічно дуже важко. 

Я сподіваюся, що хоча б до нового року вона скінчиться – і ми повернемося додому, у рідні стіни.