Мене звати Катерина Максимівна. Ми тепер не маємо нікого з рідних та близьких поряд. Усі розʼїхалися. Додому повернутися не можна, бо там небезпечно. 

Ми були вдома і спали. Розбудили нас дзвінком о 5 ранку і повідомили рідні, що почалася війна і наш аеропорт міський горить від авіаудару. Що на Київ летять ракети. Дитина прокинулася сама від світла і телевізора. Подивився на новини і спитав, чи почалася війна. 

Коли росіяни зайшли місто, - це було найстрашніше. І всі ці дні, поки вони знаходились у нашому місті, було жахливо. Їжу привозили знайомі і волонтери, ми з сусідами ділилися і вони з нами. Води не було після деокупації місяць, набирали питну у людей, хто мав скважину, а технічну воду збирали після дощу. Протиепілептичні препарати у нас були із запасом на три місяці, на щастя. Потім діставали волонтери.

Відчувається депресія. Син перший рік був складною дитиною. Багато проблем мав зі спілкуванням з іншими людьми та дітьми. Батько друга сина загинув в автокатастрофі, спричиненій окупантами. Зараз син став спокійніше, дорослий наче не по віку. Ми не користуємося послугами психологів. Переживаємо все, як вийде.