Мені 77 років, у мене два сина. Я з міста Снігурівки. Ми тут жили в окупації. Я  всю війну просиділа вдома. Коли прийшли руські сюди, до нас в дім, то я почала в підвал ходити, а так весь час була вдома і діти були вдома. Ми ніде не виїжджали.

Перші тижні було світло, потім ми вісім місяців сиділи без води, без електрики, без нічого. Ми так звикли, що коли нам дали світло,  боялися включати. 

Воду підвозили. Як пішла по воду – і на пів дня… Дуже було тяжко, страшно, боляче. Я всю війну думаю: «За що?» У Москві живуть дві мої сестри, четверо племінників. Вони не вірили, що таке у нас відбувається. 

Я гіпертонік. Пила всі таблетки. Втратила слух, зір впав - все до кучі прийшло.

І коли вже та війна закінчиться? Другий раз налаштую себе, що буде все добре, а потім подивлюся телевізор - і розумію, що кінця і краю їй не буде.