Мені вже в липні буде 75 років. Живу одна. Дочка з онуком - окремо. Чоловіка немає, вже 24 роки як помер. 

Коли почалася війна, я поїхала, а коли повернулася, у мене в хаті вікна були вибиті, шифер побитий. Підказали мені люди, де в місті подати заяву, і мені потім зробили вікна, а дірки на даху позамазували. Слава Богу, вода є, і газ теж. Мені дають субсидію. Слава Богу за все.

Я розумію все, що відбувається, тому мене нічого не шокує. Все буде добре, скоро закінчиться війна. Але ми з цим нічого не зробимо, нам не під силу. 

Стресу я не маю. Молюся Богу і прошу, щоб помилував. Це найголовніше. А стреси нічого не дають. Усе треба приймати так, як є. І я все приймаю.