Я з колишнього Великописарівського району, працюю вчителем у школі. Моїй дитині 14 років. Життя до війни було тихе, мирне. Тільки одружилися з чоловіком, переїхали в нову оселю, стали робити ремонт – і почалася війна. Коли поруч снаряди почали лягати, то вирішили переселятися.
Ми в селі живемо, у двох кілометрах від траси й кілометрів за 20 від Росії. Їхала зранку техніка, кружляли літаки над хатою. Це було десь о п’ятій ранку. Я збиралася на роботу, а прокинулася від того, що все гуділо. Потім зателефонувала директорка і сказала, щоб я залишалася вдома.
Найскладніше, мабуть, те, що дитина поруч. Дуже переживала за неї. На початку було дуже складно звикнути, що стріляють, бахають, літає все. Складно було прийти до тями.
Важко було з дому їхати. Ще було важко усвідомити цю ситуацію. У нас багато рідні в Росії, але вони, на щастя, розуміють нас. Зараз трохи заспокоїлися. Реагуємо вже не так гостро, як у лютому. Але ось почалися вимкнення світла, ми знову чуємо, як стріляють, і подумки повертаємося у 24 лютого.
Добиралися своїм транспортом. І ми їхали недалеко, за 30 кілометрів від нас. Тоді ще стріляли, але вже не так, як у перші дні. Нам було куди їхати, нас прийняла чоловіка рідна тітка, ми дуже вдячні. Зараз у нас чути, як стріляють, але вже не так. Хоча ми ж за 20 кілометрів від кордону, то стріляють майже постійно.
