Я не вірила, що з нами може таке бути: що Росія може напасти на Україну. Дуже мене це розстроїло, здоров’я немає. Руські зайшли до нас без бою і окупували. У мене під вікном сиділи і стріляли з якоїсь гармати. 

Зразу вода була і світло, а коли українська армія звільнила ту сторону, не було вже світла і води. Староста нашого села своєю машиною відвозив тих, хто хотів. В основному, всі виїхали в Кривий Ріг, і нас вивезли. Наш син у Кривому Розі живе, донька в Дніпропетровській області. Їх там не зачепило, то поки живуть нормально, а у нас тут страшне, що було. 

Ми повернулися, а тут все розікрали, розтягали. Вікон немає. Мабуть, на зиму знову в Кривий Ріг поїдемо.

Мені дуже важко: в мене хвороба Паркінсона. Коли починають стріляти, мене сильно трусить.

Думаю, що наші прийдуть, і все буде добре. Відбудуємо Україну і будемо жити так, як жили.