Ворог дуже швидко дійшов до села. Я залишалася вдома до початку квітня. Коли почали літати ракети, стало зрозуміло, що треба виїжджати. У моїх доньок по троє дітей, і ризикувати було не можна. 

Далеко їхати не хотіли, тому за платиною знайшли дві дачі і там жили. Я іноді поверталася додому, а потім знову їхала назад. Доньки з дітьми вже не їздили, бо було занадто небезпечно.

Найбільше мене досі шокує і болить одне питання: за що це все? Чому нас так ненавидять? Чому стріляють, вбивають, руйнують? 

Ми ж до них не йшли, вони прийшли до нас.

Війна дуже негативно вплинула на нашу родину. Діти роз’їхалися: одна донька поїхала в Кіровоградську область, щоб діти могли ходити до школи, а я залишилася в Запоріжжі. 

Я мрію тільки, щоб усі повернулися додому. Мої обидва зяті воюють: один під Авдіївкою, інший служить у ППО і збиває ракети. Я дуже чекаю, щоб усі були живі і щоб настав мир.