Я мешкала у Краматорську разом із донькою. Шостого березня моя квартира була пошкоджена. Досі не знаю: чи це було влучання, чи ударною хвилею пошкодило. Я потерпіла місяць. Але наш мер дуже наполегливо закликав усіх виїжджати, тому я вирішила евакуюватися, щоб дати змогу нашим військовим вести бойові дії.

Напередодні 24 лютого я пізно прийшла з роботи. Я працюю вчителем і тоді була у другій зміні. Лягла спати, а рано-вранці почула вибухи. Мій знайомий з Америки написав мені у соціальну мережу, що у нас почалася війна, бо я цього не знала. Потім мені зателефонували з роботи, сказали, що працюємо дистанційно. Звісно, був шок, я не знала, що робити.

Я з речами й зі старенькою кішкою автобусами добиралася сама до Полтави. Це було для нас обох потрясінням. Коли виїжджала, не знала, чи повернусь додому, чи ні. Дочка виїхала раніше. Вона навчалася у Полтаві, тому вирішили їхати туди. Там було більш-менш спокійно.

Я не розумію росіян: як у наш час можна розв'язувати війни, вбивати людей, до яких вони приїжджали, спілкувалися, і раптом лізуть тисячами, руйнують наші міста, села просто так.

Зараз я працюю дистанційно у краматорській школі. Вчителі роз'їхалися і працюють онлайн.

Дуже сподіваюсь, що воєнні дії скоро закінчаться, і Україна переможе. Хотілося б, щоб наша держава відбудувалася і розквітла, щоб люди повернулися до своїх домівок. Нехай буде краще, ніж раніше. І дуже хочу, щоб між нами і росією стояла величезна стіна, щоб її вже ніхто ніколи не перетнув.