Ми з Донецької області області, з міста Бахмут. У перший день війни ми спокійно спали і раптом почули сильний вибух. Я працювала у дитячому садку. Зранку пішла на роботу.

Тепер ніякої допомоги, ніякої роботи, живемо незрозуміло де. Переселенців мало беруть на роботу. Дуже важко. Ми не уявляли, що таке може з нами статися. Не знаємо як далі будемо виживати. Таке гарне у нас було місто. Всіх усе влаштовувало.

З перебоями, але у нас були продукти, вода. Нам поставляли. Тепер там дуже важко. У нас там залишились знайомі, знаємо від них, що відбувається у Бахмуті.

Від обстрілів ми ховалися у підвалі. Але коли він починав тремтіти, я розуміла, що і підвал не захистить.

Ми виїхали у червні, коли по наших районах почалися сильні влучання. Вирішили, що потрібно рятувати життя. У мене ще залишались там родичі і син, вони виїхали трохи пізніше. Виїжджали на власній машині. Не було куди їхати, запитували у знайомих хто нас зможе прихистити.

Так і перебиваємося. Житло у нас нині маленьке. Ми були у Полтаві, тепер у Жовтих Водах. На те, щоб орендувати квартиру, у нас коштів немає. Отримуємо допомогу як ВПО, але її недостатньо. Отже, доводиться поневірятися по знайомих.

Наш дім у Бахмуті напівзруйнований. Місяць тому були влучання, будинок сусідів теж постраждав. Не знаю куди тепер повертатися.

Я так хочу щоб війна закінчилась чимшвидше. Можливо, до весни все налагодиться. Бога молимо про те, щоб цей жах скінчився. Будемо сподіватися на краще.