Мені 36 років. Жила з мамою і чотирирічною донькою у Краснограді Харківської області. Мала бізнес, але у зв’язку з ковідом довелося закрити його. До війни працювала. Коли неподалік вибухнув снаряд, дитина дуже злякалася. Довелося виїхати в Полтаву. Тут я не можу знайти роботу, бо ні з ким залишити доньку. 

Про початок війни я дізналася від родичів. Два-три дні була розгублена, не знала, що робити. Лунали вибухи. Я хвилювалася за дитину. 

У перші дні війни були великі черги в магазини, аптеки, банкомати, а потім ситуація стабілізувалася. 

Мене шокує геноцид, який влаштували росіяни. Я перестала читати новини після інформації про зґвалтування дітей і жінок. Це просто жах. Не розумію, за що це все. 

Ми з донькою евакуювалися на потязі. На вокзалі було багато дітей з дітьми і людей у віці. Мама не захотіла виїжджати, тому ми зупинилися в Полтаві, щоб мати змогу навідуватися до неї.

Дуже хочеться, щоб війна закінчилася у цьому році. Мрію про свій бізнес, про стабільну економіку в державі. Хочу, щоб моя донька зростала і навчалася в Україні. Вірю, що після перемоги у нас все буде добре.