Мені 23 роки. Я жила у свого хлопця в Урожайному, а сама я з іншого села. Між ними відстань десь три  кілометри. 

24 лютого ми почули вибухи й відразу прокинулися. Це було неочікувано. А десь через тиждень-два вибухи стало чути близько від нашого житла. Ми сиділи постійно в підвалі. Коли наше село захоплювали, були тяжкі бої. 

Коли сиділи в підвалі й снаряди пролітали прямо над нами – було таке враження, що зараз влучить у нас. З нами сусіди в підвалі сиділи, а в них була дитина півторарічна. Вона ще нічого не розуміла, але їй було страшно, вона кричала. А ще шокувало те, що моя сестра була вагітна і в неї на руках була чотирирічна донька. Її родина також сиділа майже три тижні в підвалі, а потім вони виїхали. 

Росіяни нам казали, що вже вся територія України захоплена, але ми не послухалися і виїхали. Було дуже страшно, бо вони сказали, якщо побачать когось на машині, то будуть розстрілювати. Але й там було страшно лишатися. 

Коли почалися недалеко від нашого села вибухи і всі магазини зачинилися, то ми їздили й шукали, де є відчинені, щоб закупитися. Це поки ми ще були не в окупації. А коли нас захопили, то з підвалів не випускали. А потім в одну мить настала тиша. Ми побігли до машини, а в неї скат був спущений. Стали його качати – і знову почалися обстріли. Я з собою взагалі нічого не брала. Швидко всілися в машину та поїхали. 

Мені було страшно, бо нас могли обстріляти. Їхали з неймовірною швидкістю. Я сиділа внизу машини і пригнулася. Добралися до Великої Новосілки. Там уже були наші. Тяжка дорога була. Нам сказали їхати просто прямо, бо кругом шляхи були заміновані. Ми виїхали до міста Запоріжжя.  

Думаю, найближчим часом Україна переможе – і все буде добре. Стільки вже життів втрачено! Мрія зараз тільки одна: щоб закінчилася війна. А інших мрій у мене немає.