Мені 43 роки, в мене двоє дітей. Син працює за кордоном, донька вчиться у десятому класі. Чоловік працює в Снігурівці.

Я прокинулася о п’ятій ранку від вибуху. Він був такий незвичайний. Я полежала ще пару хвилин і почула ще один вибух. Зателефонували родичі з Херсону: сказали, що їх почали бомбити, що почалася війна.

Їжа у нас ще була. Ми якось одразу запаслися. Світло пропало у нас десь 16 березня, зв’язку вже також майже не було: ми могли один раз в день додзвонитися. Води також не було, тому що не було світла і насосні не працювали. Ми спали в підвалі. 16 березня біля військкомату кинули авіабомбу, тоді ми стали спати в підвалі.

Окупанти прийшли перевіряти документи, і з насталеними на нас автоматами спитали, чи нас ніхто не ображає. Я спитала, звідки вони, а вони сказали, що здалеку. Спитала: «Скільки ж тобі років?» - Каже: «двадцять п’ять». Я йому сказала, що свого сина не відпустила б воювати в чужу країну. Страшно було.

Ми виїжджали своїм авто. На кожному блокпості нас перевіряли, але вони і боялися. У чоловіка був рюкзак з ключами - то вони навіть боялися руками його відкрити.

Наші сусіди залишалися. І ми їм дякуємо, бо вони ходили і кормили наших собак.

Ми всі переоцінили життя. Раніше не задумувалися, наскільки воно може бути коротким.

Нам би, якби швидше війна закінчилась. Тому що ціна, яку ми платимо за перемогу, дуже велика.