Мені 25 років. Я з Маріуполя. Маю чоловіка. Він військовий. Зараз перебуває в полоні. 

24 лютого я прокинулася від дзвінка чоловіка. Він сказав, що почалася війна. Я не пішла на роботу. Останнього разу я бачила свого чоловіка зранку 23 лютого, а востаннє розмовляла з ним 25 березня. 

У Маріуполі я була з братом та його сім’єю. Ми виїхали 15 березня в автоколоні. Коли ми вантажили речі в автомобіль, були прильоти. Ми швидко заскочили в авто й поїхали.

Добиралися до Запоріжжя пів доби. На блокпостах окупанти перевіряли речі й документи. Я заздалегідь підготувалася: видалила номер телефону й усі фото чоловіка. Російські військові вмовляли їхати в Мелітополь. Лякали, що в Запоріжжі буде те ж саме, що і в Маріуполі.

Найбільше мене шокували авіаобстріли. Я досі боюся гулу літаків. Тільки-но чую його – відразу присідаю. В Маріуполі ми ночували в коридорі свого будинку. Одного разу, коли посеред ночі почався авіаобстріл, будинок здригався, двері відчинилися. Ми молилися, щоб поруч не скинули бомбу. Навіть коли вдалечині лунали вибухи, їх було добре чути. Якось я вийшла на подвір’я й побачила, що вся вулиця розбита. 

Фірма, на якій я працювала, виїхала в Запоріжжя. Я не хочу туди їхати, тому працюю віддалено.

Думаю, що на закінчення війни доведеться чекати кілька років. Намагатимуся налагодити своє життя в Києві. Хотілося б повернутися додому, але нема куди, і я психологічно не готова жити в розбитому Маріуполі.