Валерія випадково узнала, що люди виїжджають з Маріуполя, і вирішила ризикнути. Дивом, не знаючи дороги,  їй вдалось вивезти двох дітей. Але старший встиг отримати психічний розлад, який не може вилікувати ось уже два роки

Коли почалася війна, я була в Маріуполі. Працювала в українській ІТ-компанії. У місті я перебувала до кінця березня. Мені вдалося виїхати з дітьми у Вінницьку область. Спочатку ми жили там у родичів. Зараз проживаємо в Житомирі. 

З нестачею їжі ми не зіткнулися, бо у мене були невеликі запаси. З водою була дуже серйозна проблема. Десь в останній тиждень води питної в мене вже не було. Я її дуже економила. Дітям ще давала питну, а сама вже кип’ятила і пила дощову. Збирали її з водостічних труб. Спочатку думали, що будемо її використовувати як технічну. А потім, коли я зрозуміла, що води нам надовго не вистачить, то пила дощову воду. 

Мене шокувало те, що ми не були до цього готові. Ми не могли навіть подумати, що може бути такий рівень жорстокості. Ми бачили, як окупували Донецьк. У Маріуполі тоді десь із тиждень була «ДНР». Але ми не були готові до того, що просто будуть знищувати будинок за будинком. 

У мене двоє дітей. Меншому на той момент було чотири роки, а старшому – вісім. І після всіх тих подій у старшого був діагностований психічний розлад. Він пів року приймав антидепресанти. 

І ми досі відвідуємо дитячого психолога, бо у сина залишилися наслідки у вигляді нервових тиків. Коли він хвилюється, то починає смикатись. У нього проблеми з мовленням. Він почав затинатися. Уже два роки може повністю від цього вилікуватись. Ми втратили майно, дивом залишились живі, і я вже два роки лікую дитину від наслідків війни.

Я не знала, чи є евакуація. Зв’язку взагалі не було. Наш район майже повністю був знищений. У нас не було зв’язку, і ми навіть не мали змоги вийти з підвалу. Були такі обстріли, що я могла тільки добігти до багаття, щоб закип’ятити воду, і повернутися назад до підвалу. У нас не було інформації про жодні «зелені коридори». 

Я тільки побачила, що сусід мостить ковдру до машини і запитала в нього, чи можна виїхати. Він сказав, що його друзі поїхали і не повернулись, і він не знає, чи з ними щось сталося, чи вони вибралися. І ми ризикнули їхати. 

Коли ми рухалися по місту, то були обстріли. Усе навколо горіло. Коли добралися до виїзду з міста, там була велика черга. Як люди дізнавалися, що можна виїхати, ми не знаємо. 

По дорозі було багато російських блокпостів. Оскільки не було зв’язку, то гугл-навігатор не працював. А дорогу я не дуже добре знала. Ми заблукали. Я дуже довго не могла знайти дорогу. Але те, що ми заблукали, нас і врятувало. 

Ми проходили не так багато російських блокпостів – п’ять чи шість. На кожному нас допитували, перевіряли документи. Я забрала сусідку з дитиною, і в нас загалом було троє дітей. Можливо, нас просто жаліли. Або ми так погано виглядали, що вони розуміли: з нас нічого взяти. Одного разу тільки запитали: «Почему ви уезжаете?» Я сказала, що нам нема де жити, бо житло згоріло. Запитали, куди ми їдемо. Я сказала, що до родичів у Вінницьку область. І мені відповіли: «Кому ви там потрібні? Хто вас там чекає?» Я сказала, що там є родичі, які нас приймуть. Це було дуже принизливо. 

А потім, коли ми вже доїхали до Запоріжжя, потрапили під обстріл. Обстріляли колону з машинами, але нас не зачепило. Проте було дуже страшно. Так ми добралися до Запоріжжя. Там нас зустріли волонтери. 

Я не бачу свого майбутнього. Живу сьогоднішнім днем і не знаю, що буде завтра. Мені пощастило трохи більше, ніж іншим, бо моя робота не прив’язана до певного місця. Я живу у квартирі, яку мені дали знайомі. З собою взяла лише дві сумки. Їхати за кордон я не хочу. Що буде далі – не знаю. У мене немає планів довгострокових. Є максимум на місяць. Я дуже хочу повернутись у Маріуполь, але не поїду туди, доки він не стане українським. Моє житло вціліло, але я навіть не розглядаю можливості туди повертатись. А майбутнього я не бачу. Місяць – і все. Я не знаю, що буде далі.