Я з сином мешкала в Торецьку Донецької області... був ранок, мене розбудив телефоний дзвінок колишнього чоловіка з Харкова.

Він сказав збери речі, почалася війна... Харків бомблять.... Син був у бабусі...я схопила сумку і поїхала до сина ....

Коли ми приняли рішення з сином евакуюватися, не було транспорту...з міста ще не вивозили безкоштовно, я знайшла частний транспорт, було лише одне місто.... мене з дитиною взяли. Сину тоді було 13 років... він 10 годин сидів у мене на руках....

Коли ми їхали, були вибухи....машини розстрілювали....дорога була тільки одна.....

Дякувати Богу та добрим людям, з гуманітарною катастрофою я не стикнулась.

Я змогла вивести своїх батьків та наразі ми мешкаємо в гуртожитку у Києві. До війни я працювала заступником директора з АГР в музичному коледжі....а тепер, щоб мати змогу годувати дитину,  я мию підлогу.

Вважаю, що соромно не працювати, коли маєш руки та ноги.

Кожен раз, коли я отримую гуманітарну допомогу, я плачу. Я дуже вдячна всім, хто допомогає... Речі, які дають небайдужі люди ....діляться сусіди їжею.

Життя змінилося, але я вірю, що скоро буде Перемога і ми всі повернемося до своїх домівок.