Чумаченко Світлана, 10 клас, Кулевчанський опорний заклад - ліцей з початковою школою та гімназією Кулевчанської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Станчева Світлана Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій батько - безвісти зниклий. Я не бачила його 1 рік 5 місяців та 20 днів... Я памʼятаю той день. Він просто  пішов і не повернувся...

Війна зруйнувала багато життів, а ще вона зруйнувала час. Усе тепер - вічне очікування: дзвінка, повідомлення, хоч якогось натяку на те, що він живий… що повернеться… що це закінчиться…  

І ти не можеш нічого з цим зробити. Не можеш навіть писати смс на старий номер чи надіслати лист на свою ж пошту: «Привіт, тату, пишу тобі у твій день. Сьогодні свята починаються з хвилини мовчання на знак ушанування пам'яті тих, кого вже нема. Мені сумно та боляче за всіх. Сльози на моїх очах висихають, бо я сильна».

Часто ловлю себе на думці, що доля до мене несправедлива. Гостро реагую на запитання: «Де твій батько? Щось відомо?» Мені це нагадує смикання за коси – неприємно, різко, боляче.

Мій шлях - пошук. Я проходжу тисячі кілометрів подумки,  згадую кожну розмову, кожен момент, шукаючи в  пам'яті його образ. Мені так його бракує…  У душі порожнеча. Тато може бути будь-де:  поранений, із втратою памʼяті...

Щодня в мене безліч запитань: чому саме я? чому наша родина? Коли це все закінчиться?

Вони з’являються, коли я прокидаюся, коли йду до школи, коли йду на тренування і намагаюся знайти сенс у тому, що відбувається навколо. Вони крутяться в голові, але відповіді на них немає. Ці питання не дають мені спокою. Вони, як крихітні уламки скла, які постійно ранять мою душу.

Я намагалася знайти відповіді, але немає. Це наче невидимий тягар, який я ношу із собою вже 1000 днів війни…

До початку війни я була такою ж звичайною дитиною, як і всі. У мене були плани, мрії, бажання, які хотіла реалізувати разом зі своїми батьками. Жила, як і всі інші, робила те, що мала робити, і вірила, що світ навколо мене добрий, що в ньому все ідеальне. Ніколи не думала, що лише один день, зможе так змінити моє життя, що я більше не впізнаю себе.

Те, про що я мріяла раніше, втратило значення, в мене залишилася одна мрія – хочу, щоб мій тато повернувся живим!

Того дня, коли мій тато пішов і не повернувся, все в мені зламалося. Моє життя змінилося. Раніше перед роботою  тато цілував мене в щічку.  Уже 1 рік 5 місяців та 20 днів ніхто не цілує вранці так, як тато... Війна забрала у мене це. З кожним днем війни я бачу, як світ стає все більш жорстким, як змінюються люди.

Війна забирає тих, кого ти так сильно любиш, і залишає тебе один на один зі своїми питаннями, на які ти не можеш знайти відповіді. Це дуже боляче усвідомлювати.

Щодня я прокидаюся із запитаннями, але більше не чекаю на них відповіді. Вони стали частиною мене, мого життя, моєї історії. Вони тепер живуть у мені, як і мій біль. Мій шлях — це не лише пошук тата, це ще й пошук себе в цьому жорсткому світі. Коли дітей ображають, їх захищає тато. Мій батько по-справжньому захищає не тільки мене, а й батьків моїх однолітків, але так хочеться, щоб він просто був поряд, біля мене…

Усе було б легше, якби просто щоранку тато цілував мене в щічку…Сьогодні мене тримає віра. Віра в перемогу, віра в те, що я побачу тата знову.

Це  мій шлях, мої 1000 днів. І я все ще йду цим шляхом. Іду крізь сподівання й біль, який не закінчується. Я тримаюся, тату…