Безталанна Поліна, учениця 8 класу Знаменівського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лебідь Катерина Юріївна

Війна. Моя історія

Всі говорили про війну! Війна була у всіх на вустах, звучало це слово з усіх шпаринок. Не можливо було зайти і в мою улюблену соціальну мережу – інстаграм. Історії всіх популярних блогерів майоріли світлинами «Ми проти війни. Ні війні». Все це дуже і дуже нагнітало. Тривога і відчуття катастрофи висіли в повітрі.

Я почала цікавитися, а що ж таке війна в практичному плані?! Розпитувала своїх рідних та близьких. Мене заспокоювали, говорили, що ніякої війни не буде, вона не можлива в ХХІ столітті, в цивілізованому світі та ще й в центрі Європи.

Я на якусь хвильку заспокоювалась, а потім знову голоси звідусіль: «Війна!». Хвилювання і розпач оселились в моєму серці. Усі чекали 22 лютого 22 року. Щастя і радість витіснили негатив.

Все оминулося! В той день я зітхнула з полегшенням, тієї ночі я солодко спала спокійним сном.

24 лютого ми всі прокинулися рано, удосвіта так, як колись прокидалися наші пращури, але не для того, щоб вдало спланувати свій день і переробити всю можливу роботу. До слова, в той день працювати ми не могли! Все сипалося з рук. Ми були дезорієнтовані, налякані і в розпачі.

Пригадалися рядки вірша процитовані вчителем з поезії Тараса Шевченка: «Як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...» Саме так нас і збудили тим ранком.

Тільки зараз розумієш, як  добре ми жили, будували плани на майбутнє, мріяли поїхати у відпустку.  Але 24 лютого війна розділила наше життя на до та після. Перший день війни я майже не пам`ятаю, всі плакали, були налякані і не знали як жити далі і взагалі, що робити. День був неймовірно довгим. Другий день був ще важчим.

Мій брат, мій любий брат Максим, зголосився піти добровольцем на війну. Мама дуже плакала, я теж, в мене був жахливий настрій та погане самопочуття.

Я була розбита вщент.  Всі думки були зосередженні на тому як мій брат, де він, і що з ним. Максим був в гарячих точках. Тоді я не хотіла нічого робити. Здається в ті дні більшість з нас не хотів нічого робити, навіть не так – не міг нічого робити! Депресія і страх взяли нас на деякий час у полон.

Коли мій брат потрапив до госпіталю мої крила опустилися. Але ви не можете собі уявити, як Максим своєю життєрадісністю, оптимізмом і вірою в перемогу підняв мій дух.

Після всього жахіття пережитого ним – він тримав хвіст трубою). Це надало мені наснаги і сил. Я зрозуміла, що кожен із нас повинен робити те можливе, що є в його силах. Моя мама теж не сиділа склавши руки, а працювала провідником. Вона допомагала вивозити людей з окупованих територій. Я розуміла, що зараз у нас скрутні, важкі часи, однак ми живі, ми працюємо, допомагаємо ЗСУ.

Мій брат сказав мені, що на нулі взимку головне окопні свічки, тому ми з мамою робили їх і передавали на допомогу ЗСУ. Так я відволікалася від усіх сумних думок. Займалася шкільними справами, вдосконалювала свої знання з української та англійської мов. І постійно вірила, вірила в нашу перемогу!

Нещодавно брат дізнався, що його відправляють на навчання військовим справам до Великої Британії, і він із задоволенням береться виконувати свої обов`язки з вірою в серці, що всі ці заходи принесуть нам якнайшвидшу перемогу. Я також намагаюся бути схожою на нього і до всього братись з задоволенням. В майбутньому я планую досконало знати українську та англійську мову, працювати вчителем, прищеплювати учням знання і любов до рідної мови та культури. А поки я вірю в найкраще, в перемогу, в нашу перемогу!