Мені 58 років. Живу у Снігурівці з мамою. Їй 86. Я не працюю вже два роки, бо в мене поламані коліна. Живемо на мамину пенсію. Моя донька мешкає в Херсоні. Син також там жив, але на початку війни виїхав до Німеччини. Ми з мамою були в окупації. Не було Інтернету. Ходили на пошуки зв’язку. Росіяни забирали телефони, ламали сім-карти. 

24 лютого ми прокинулися від вибуху. Не зрозуміли, що сталося. Згодом пролунав ще один вибух – вилетіло скло на веранді, відчинилися двері у будинку й у погребі. Ми вибігли на вулицю. Потім вийшли сусіди і сказали, що почалася війна.  

Моя подруга жила на сусідній вулиці. Її будинок був зруйнований вщент. Загинула мама однокласника мого сина. Я з сусідами побігла на місце трагедії, щоб хоч комусь допомогти. До літа не водила туди маму, щоб вона не знала, що сталося. Коли вона влітку побачила руйнування, то ледь дійшла додому. 

Російські військові ходили по домівках. Коли я побачила їх з автоматами на своєму подвір’ї, то заціпеніла. Вони щось говорили, а я так злякалася, що не могла зрозуміти. 

Мама схопилася за паркан і посунулася. Один сказав, щоб дали старенькій присісти. Відтоді ми замикали хвіртку. Я виходила з дому лише у разі крайньої необхідності. Набирала воду з джерел і криниць. З Баштанки безкоштовно привозили хліб. Роздавали по одній буханці. Ми пекли коржі. Доїдали картоплю. На городі нічого не вродило, бо нічим було поливати. Магазини не працювали. Згодом з’явилася гуманітарна допомога. 

Зараз є світло й вода. Знову ходить потяг на Миколаїв. Життя стало майже таким, як було до окупації. От тільки на цвинтар не можу сходити, бо він замінований. Нещодавно хтось підірвався на міні. 

Дякуємо нашим військовим і владі. Ми нічого не потребуємо. Якби тільки було здоров’я, щоб дочекатися зустрічі з дітьми та онуками. Я вже півтора року не бачила внука. Хочеться миру. Хочеться, щоб усі люди возз’єдналися зі своїми рідними та щоб наші солдати не гинули.