Мені 41 рік. У мене є два сини. Меншому – дев’ять років, старшому – дев’ятнадцять. Ми мешкали у місті Оріхів Запорізької області. Переїхали туди з Луганська у 2014 році.

24 лютого я не могла зрозуміти, чому біля супермаркетів і банкоматів утворилися великі черги. Потім мені пояснили, що почалася війна. Згодом вдалині пролунали вибухи. Ми ночували у підвалі, а зранку я звідти йшла на роботу. Працювала, поки не зникла електроенергія.

Мої діти бачили, як одного дня над нашим дахом пролетіли снаряди. Але будинок поки що цілий. На жаль, наш собака загинув: у нього влучив уламок снаряду.

Сестра й тітка знайшли нам житло в Запоріжжі. Ми виїхали у квітні на своєму автомобілі. Батьки живуть за 15 кілометрів від Оріхова. Я передаю їм ліки.

Я не працюю. Коли лунає сигнал повітряної тривоги, у меншого сина починається істерика, тому я маю бути поряд. Старший син вступив до інституту.

Оріхів щодня під обстрілами. Сподіваюсь, що наш будинок вціліє. Якщо ні – доведеться залишитися в Запоріжжі назовсім.