Після початку повномасштабної війни наша родина розділилася: батько — військовий, старша дочка в Естонії зовсім одна, ми з молодшою дочкою залишилися в Харкові. Місто постійно під обстрілами.

В наш під’їзд потрапило знаряддя, а квартира на першому поверсі зазнала пошкоджень від пожежі, яка була на сьомому та восьмому поверхах. Зараз в квартирі неможливо жити. Чому ми не виїжджаємо? Не знаю… Була спроба, але ми повернулися.

Ми були вдома, коли почули вибухи скрізь. Наш тато зібрався і пішов, бо він військовий, ми не бачили його кілька місяців. Потім жили в коридорі — літали літаки, постріли, вибухи, зникло світло. Через тиждень поїхали на електричці до Львова під обстрілами — їхали 35 годин.

Дитина сама все почула, зрозуміла, і весь час сиділа у ванній кімнаті — там було трохи тихіше. Коли ти сидиш у коридорі в темряві, а зверху літають літаки, штори гнуться від вітру, і розумієш, що вони можуть скинути на тебе бомбу в будь-який час — це жахливо. Зараз теж страшно, коли читаєш у Телеграмі, що летить ракета з Бєлгорода, і чекаєш, куди ж вона прилетить.

Дитина закрилася в собі, дуже важко вивести її на розмову.

На початку війни магазини були закриті, хліба неможливо було купити, воду не привозили, не було світла. У нас залишилися малюнки старшої доньки, щоденник — спогади про війну.