Зуб Кіра, 14 років, учениця Малобілозерської школи- інтернату «Дивосвіт», с. Тополине, Запорізька обл.

Конкурс есе "Один день"

(Події, описані у творі, не відбувалися у моєму житті. Твір написаний за історією моєї подруги та телевізійних програм)

Одного звичайного як на мене дня я зрозуміла, що таке війна. Ранок…. Учитель пояснює нам цікаву тему, хтось конспектує, хтось обговорює мобільну гру, а хтось повністю занурений у свої думки.

Перший телефонний дзвінок ми почули у моєї однокласниці. Вона сказала, що її заберуть батьки прямо зараз, ми не приділили цьому великої уваги, і кожен знову почав займатися своїми справами. Потім роздалося ще три дзвінки від батьків, і всі почали забирати своїх дітей невідомо куди.

Четвертий дзвінок був уже від моєї мами. Вона сказала: «Доню, будь ласка, не перебивай мене та слухай уважно, через 5 хвилин я буде біля твоєї школи, одягайся та як-найшвидше виходь зі школи».

На мить я подумала, що це батьки нас вирішили розіграти, та організували нам сюрприз. Коли я побачила злякані, наповнені болем мамині очі я зрозуміла, що це зовсім не якесь свято.

Усю дорогу мама мовчала. Я теж не ставила зайвих запитань, бо моє питання, щодо того куди ми їдемо, мама проігнорувала, але я вже побачила купу наших речей у багажнику.

Коли ми виїхали на основну дорогу, там був величезний затор.

Сотні машин, сотні родин тікали, щоб знайти для себе безпечне місце.

Але військові відмовили у виїзді усіх машин, тому майже всі поїхали шукати притулку в іншому місці. Такий звичайний сонячний день умить став найгіршим у моєму житті.

Ми розуміли, що немає сенсу далі чекати на допомогу від інших, і повернулися додому. Мама заспокоювала мене та казала, що це лише тренування, але коли я почула звуки гармат та пострілів, то переконалася в іншому.

Моя мама взяла основні речі з машини: документи; теплий одяг; багато їжі та води, і ми якнайшвидше спустилися з десятками інших сімей в укриття.

Ближче до ночі постріли стихли, я тільки лиш почала думати, що все це закінчилося, як усе почалося з новою силою.

Тому сидіти довелося довго.

Ми усі ділилися їжею, водою, одягом. Ми стали однією родиною, адже розуміли, що лише разом ми можемо залишитися живими.

Коли їжа та напої почали закінчуватися, ми розподіляли її між всіма по годинам.

Коли запаси стали критичними, по радіо (яке приніс один із мешканців «нашої великої родини») ми почули, що саме сьогодні будуть спускати їжу на гвинтокрилах.

Вийти на вулицю наважилися троє чоловіків, на превеликий жаль, повернувся назад лише один.

Їм треба було пройти майже 700 метрів під безжальними обстрілами ворогів.

Діти гралися іграшками, а я ні на крок не відходила від мами, саме тоді я зрозуміла, що батьки - це найближчі люди для мене, які готові заради мене ризикувати навіть своїм життям.

На щастя, ця історія закінчилися для мене добре, але для тисячі українців – трагічно. Мені дуже шкода, що увесь цей жах бачили не лише дорослі, а й діти, для яких це залишилося травмою на все життя.

Усім людям на планеті потрібен мир, бо жити у мирі - це найбільше щастя.

Люди можуть спокійно працювати, вчитися, займатися улюбленою справою, виховувати дітей. А головне - виховувати дітей у повній сім’ї - мама і тато. Як дитина, що виховувалася без батька, можу впевнено сказати що це, насправді, важливо. Тому, будь ласка, давайте будемо цінувати свою Батьківщину, думати про наше майбутнє, майбутнє наших дітей, та захищати нашу рідну Україну від ворогів.