На початку війни Тетяна Вікторівна з дітьми поїхала в село до батьків, але там почалися страшні обстріли
Мені 48 років. До війни мешкала в місті Балаклії Харківської області. Маю трьох дітей: старшому 21, меншим - по 12 років. Батьки живуть окремо.
Був сильний вибух. Почала звучати сирена. Ми подивилися в Інтернеті й прочитали, що почалася війна. Одразу переїхали до мами в село. Це десь за 3-4 кілометри.
Село почали дуже обстрілювати. Усе горіло. А коли підірвали військовий об’єкт, то ми зрозуміли, що назад повертатися не можна.
Ми думали, що все незабаром закінчиться. І навіть коли їхали, то вважали, що це ненадовго. Навіть речей із собою не брали, тільки мінімальну кількість.
Нам довелося евакуюватися. Спочатку виїхали старші діти, а потім - я з малими. Ми поїхали до Луцька – там до нас дуже добре поставилися. Ми мешкали в сім’ї, і нам дуже допомагали. Ми й зараз телефонуємо тим людям. Вони дуже добрі й розуміють наше горе.
Потім переїхали до Полтави – ближче до нашого міста. Зараз мешкаємо в Полтаві. Один раз навідували дім. Там постраждали будинки: вибиті вікна, розбиті під’їзди. Поки туди повернутися не можемо.
Важко морально. Немає роботи, живемо на виплати. Скрутне фінансове становище. Онлайн-навчання дітей - це теж труднощі. Діти всього бояться. Ми зовсім такого не очікували.
Мама залишилася вдома. Ми частенько телефонуємо одна одній.
Війна закінчиться тільки перемогою України! Ми віримо в ЗСУ. Слава українським героям!
Хочеться, щоб Україна розквітла, щоб усе відновилося. Чекаємо перемоги, щоб якнайшвидше все відбудувати.
