Наша родина невелика: я, донька та мама. Ми з міста Маріуполя. Виїхали ми аж до Ужгорода, на Закарпаття. Я майже спочатку виїхала з донькою, тому що був великий страх за дитину. Але, на жаль, моя мама майже до травня перебувала в окупації. А потім все-таки вирішила виїхати туди, де її діти. 

Війна нас застала вдома. Ми мешкали в Лівобережному районі, де відразу почалися прильоти. Коли згадую цей ранок, аж моторошно стає. 

Нам не довелося багато побачити, тільки колони, які безперервно їхали на Маріуполь. Ми виїхали з донькою за межі Маріуполя, в селі перебували майже місяць. Найстрашнішим для нас було, коли ми виїжджали до Запоріжжя, проходити ці блокпости. Страшно було їхати повз цих солдатів, російських і «днрівців», бо ніхто не знав, як вони можуть повестися. Часто вони не пропускали колони машин, залишали їх у сірій зоні. Ми стояли, над нами літали винищувачі, з одного боку йшли бої, з іншого. Страшно було, коли в селі проїжджали колони техніки, і ми не знали, чи поїдуть вони геть і куди вони взагалі їдуть. Вони стріляли з різних боків. 

Страшно було не мати інформації про родичів. Зв’язку не було з мамою. Я розуміла, що дуже страшно було в Маріуполі. 

З продуктами і ліками було дуже складно, тому що в перші дні все згребли з магазинів. Якщо не було готівки, то її неможливо було ніде зняти. В селі простіше, бо в людей були запаси з городів, якась живність. Аптеки відразу зачинилися, пального ніде не можливо було дістати, щоб їхати далі. Через це ми й перебували довго в окупації. Мама розповідала, що в Маріуполі виживали ті, в кого були запаси, або хто знаходив на складах воду, їжу. Хто як міг, так і виживав. 

На блокпостах важко було морально. Реально не розумієш, як поведуться ворожі вояки. Вони вивертали все, перевіряли документи, багажник, питання ставили. Там різні стояли: і росіяни, і кадирівці, і «днрівці». Нас люди по селах, де стояли блокпости, попереджали, що навіть косий погляд може їх вибісити. Це було дуже страшно. І ще було страшно, коли у сірій зоні ми простояли кілька годин, і нас не випускали ні назад у Токмак, ні вперед - у Запоріжжя. У цей час їхня техніка їхала, і я не розуміла, де вона почне стріляти. Коли колону не випускали, я почувалася щитом: а раптом обстріляють колону, і не зрозуміло, доїдемо ми, чи ні. Це було дуже страшно. 

На жаль, наша улюблена собака залишилася в Маріуполі з мамою. Мамі довелося виїжджати через росію, і вона не змогла її вивезти. Але добрі люди прихистили її. Сподіваюся, що дуже скоро її заберемо. 

Коли я виїжджала з дитиною з окупованого села через Бердянськ, я їхала у безвість. І нам допомогли родичі, з якими ми мало спілкувалися. Просто зателефонували і запропонували приїхати в Ужгород. Коли ми приїхали, нас зустріли, знайшли квартиру і оплачували її кілька місяців. Господар квартири нам дуже допоміг у перші дні: доньці подарував взуття, одяг. Ми приїхали з однією сумкою, у нас майже нічого не було. Документи, та й усе. Це мене дуже зворушило. Люди, з якими не спілкувалася майже ніколи, допомогли. Багато переселенців скаржаться на високі ціни за оренду, а наш господар сказав, що на війні заробляти не по-людськи. І ми винаймаємо квартиру за її реальною, ще довоєнною ціною. 

У перші дні війни зовсім незнайомі люди допомагали то продуктами, то інформацією, це було дуже приємно. Є добрі люди.

Я живу, бо потрібно жити. Працюю, щось роблю, але якщо опиняєшся наодинці, стає дуже важко. Дуже хочеться додому, але повертатися нікуди. Відволікає робота. Чим більше роботи, тим менше думок про те, що з нами сталося. Клопоти про дитину теж відвертають від сумних спогадів.

З роботою нам пощастило. Мама в мене кухар, ця професія дуже затребувана, тому роботу вона знайшла швидко. 

Прикро, що тепер неможливо будувати жодних планів. Ти живеш, як живеш. Я дуже сподіваюсь, що цьогоріч війна закінчиться нашою Перемогою. Ми повернемося додому. Хотілося б, щоб швидше. Майбутнього свого поки що зовсім не уявляю: де ми будемо, як далі жити.