Марухно Сергій, 14 років, Комунальний заклад «Медвежанська гімназія» Немирівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Паламарчук Інна Іванівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Коли і як я усвідомив, що почалася війна? Що я відчув?

Був звичайний день, котрий змінив усе. Цей день перекреслив моє життя на до і після.

Раніше, про таке я читав лише у художніх творах, але ніколи не думав, що це відбудеться зі мною в реальному житті.

Звичайний ранок, будильник, сніданок, знайоме небо, чудовий сонячний день, передчуття весни, дорога до школи, друзі, дзвінок на урок, а потім усе як у фільмах – слова директора: «Діти, сьогодні, 24 лютого, Росія розпочала масштабне вторгнення до України». Ось ці слова і розділили усе на біле – до, та чорно-сіре – зараз.

Що я відчув? Страх, розпач, хотілось плакати – саме те робили молодші школярі, але було незручно показати свої почуття перед іншими. Всередині мене щось змінилось – ранком там жив спокій, легкість, безтурботність та радість до всього, що мене оточує, а тепер, там оселився страх і смуток. Хотілося скоріше додому, можливо, там я міг би відчути спокій, адже рідна домівка стала для мене захистком, котрого я так шукав, саме тієї хвилини.

До всього можна звикнути, але до війни на моїй землі, я не звик до цього часу. Коли летить літак над твоїм будинком, коли до села везуть тіла мертвих солдатів, коли плачуть сусіди, шукаючи безвісти зниклих синів та чоловіків, коли небо та все довкола наповнене дзвонами на церкві – до цього не можна звикнути ніколи. Моє життя змінилось, я не буду жити, вірніше, не зможу жити так, як до…

Мій молодший брат раніше любив дивитися в небо та спостерігати за літаками у височині, казав, що хоче стати пілотом, коли виросте, це його заповітна мрія. Але тепер, у його очах оселився страх, цей страх з’являється навіть тоді, коли літака не видно, а тільки чути його звук.

Часом, мені здається, що я сплю і бачу сон. Хочу, щоб усе зникло, задзвенів будильник, наступив звичайний ранок, була знайома дорога до школи, був дзвінок на перший урок, а потім ми вийшли на перерву і милувалися яскравим сонцем, котре несло б нам скору весну і безтурботність. А ще я хочу, що в усьому світі ніколи не гинули люди, не відчували страху війни та смерті.

Тепер бабусині слова: «Дожити до завтра» - стали мені зрозумілі. Раніше я ніколи не думав, що вони означають, просто думав, що це фраза, котру говорять усі старі люди.

Здається, що зараз усе добре, але ось урок переривається, звучить сигнал тривоги, ми спускаємось до укриття - і знову мене огортає хвиля страху та тривоги, а в грудях калатає серце, але я не хочу показати нікому, що робиться всередині мене, я посміхаюсь – посміхаюсь і вірю, що все це закінчиться, можливо вже сьогодні…