У мене є чоловік, п’ятирічний син і донька, якій 21 рік. Жили у пологівському районі. Вранці 24 лютого прокинулися, і нам донька зателефонувала. Сказала, що приїхав потяг із Волновахи обстріляний, що почалася війна, у людей паніка. Ми сходили зняли гроші. 

Другого березня приїхало багато танків. Потім почали нас обстрілювати. Як тільки почали бомбити, то 11 днів не було світла, зв’язку. Тоді якось наш мер усе вирішив, і нам дали світло. А потім нам стали блокувати зв'язок: то вмикали, то вимикали.

Четвертого березня росіяни вже ходили по хатах, шукали «нацистів». Ми їх боялися сильно. Не було продуктів. Коли хліб привозили, то черга була величезна. Ми були ще вдома і думали, що робити далі. Було шкода хату кидати, але ми все-таки вирішили виїхати. Вночі зібралися і рано-вранці поїхали.

О п’ятій ранку виїхали, а о сьомій вечора добралися до Запоріжжя. Дуже багато було російських блокпостів, і на кожному зупиняли, роздягали хлопців. 

Ми як побачили наш блокпост, то дуже зраділи. Дитина махала нашим військовим. 

Коли ми приїхали в Запоріжжя і там усі полиці були забиті, для нас це просто дико було. Дитина дуже раділа тому, що хліб є.

Дивимося новини, читаємо в інтернеті. Віримо, що в цьому році війна закінчиться. Тоді ми повернулися б додому.