До початку війни я жила в Малій Токмачці. Війна застала мене в лікарні. У нас же, в Токмачці, якраз все і почалося. Там було дуже гаряче з самого початку, а зараз так взагалі, можна сказати, її вже немає.

Не було ні води, ні світла, нічого не було. По воду ходили, аж на залізну дорогу - там був колодязь, ми звідти воду носили. А сиділи без світла. Добре, що в сусідній квартирі ніхто не проживав, ми там поставили газову пічку і газовий балон, я там на сім'ю їсти готувала. Це дуже жахливо було. Отак і виживали поки сюди не виїхали.

Вирішальним моментом стало, коли дочка з онуками цілими ночами сиділи в підвалі. Розкладачку дітям туди понесли, вона на ній і спали. Коли гепало, онуки боялися, плакали, при свічках сиділи, бо світла не було. Дуже-дуже жахливо, вікна ходуном ходили. Дуже онуків шкода стало, ми зібралися і вирішили виїхати.

У нас повністю зруйноване і житло, і все. Дуже шкода було, що ми виїхали, а батьки залишилися там, не хотіли їхати. Ледве витягли їх звідти - це були самі великі труднощі. 

Виїжджали своїм ходом, машиною. Ще тоді не дуже тяжко було виїхати.  Взяли тільки шось із одежі, і все. Ми, можна сказати, самі перші з Токмачки поїхали. 

Двоюрідний брат предложив сюди - друг його оце нас пустив у свою квартиру. Свою сім'ю, жінку і дитину, відправив за кордон, а нам, дякувати йому, дав свою квартиру. Зараз у нас все нормально, але діти дуже сумують і хочуть додому. Ще до війни я працювала в обласній лікарні, так тут і працюю.

Мені здається, що ніколи ця війна не скінчиться, вона буде ще довго і довго, воно все хуже і хуже.

Мрію, щоб закінчилася війна і всі жили дружно. Щоб діти не нервували і спали спокійно і старі люди не хвилювались і повернулись до себе додому. Головна мрія - це наша перемога.