Я прийняла правильне рішення – в перший день виїхала з Маріуполя. Ми з дочкою поїхали до Запоріжжя, бо там живе колишній мій чоловік. Я намагалась повернутись назад, коли вивезла дочку, але не можна було проїхати додому. Добре, що я не поїхала. 

В мене був сильний страх за дітей, бо коли ми з донькою рушили до Запоріжжя, мій чоловік з молодшим сином знаходились в Дніпрорудному. Вони вже не могли виїхати, бо потрапили в окупацію. 

За себе я не боюсь. Ми їхали, під Вінницею під обстріл попадали. Я дуже боялась за дітей. Страх за дітей – це основне, що мене шокувало.

Ми в Запоріжжі були десять днів. Потім перебували між Запоріжжям і Дніпром, і коли досить близько до нас почались прильоти, ми виїхали за кордон.

Проїхали через всю Україну, Румунію, Болгарію. Ми виїжджали машиною. Дістались Туреччини і там були рік по туристичній візі. Туреччина не надає біженцям право на проживання. Коли віза закінчилась, ми з донькою повернулись до України. В Києві у дочки була робота. Ми вирішили, що нам тут легше вижити. Я вміла шити, і в період війни зрозуміла, що ремесло допомагає дуже. У Києві можна знайти роботу. 

В мене родичів не залишилось. Родичі живуть в Росії, в Криму, я розірвала стосунки з усіма, хто по той бік залишився. Батьки померли до початку повномасштабного вторгнення. 

Я розумію, що діти будуть жити в Україні, але як мати для них хочу безпечну державу, щоб це не повторювалось. Я дуже хочу повернутись додому. Вцілів мій дім, у мене в Маріуполі є житло. Я не можу повертатись на окуповані території, тому що я не пройду перевірку. Хочу бачити майбутнє спокійним, і щоб я повернулась додому. Але останнім часом не дуже віриться.