Максим Мельник, 14 років, учень 9-Б класу ліцею Indeversal, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Курінчук Лариса Андріївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ще за місяць до початку війни, мама мені неодноразово казала, що росія може напасти на Україну. Тоді я не зовсім розумів, що воно таке і як війна може змінити моє життя. Я був впевнений, що війни не буде.

В четвер 24 лютого я ночував у бабусі в сусідньому будинку. Рано вранці, спросоння я почув якийсь гуркіт, але тоді я подумав, що це хтось грюкав кришкою сміттєвого контейнера. В мою кімнату зайшла бабуся і сказала, щоби я швидко збирався. Вона пояснила, що це росіяни почали нас бомбити. Пізніше за мною зайшов батько і відвів додому.

Тоді я ще не розумів, що це початок повномасштабної війни. Зрозумів я це тільки тоді, коли почув про це напряму. Це мене непокоїло, але я вірив, що все скінчиться приблизно за місяць.

Вдома крім мами була ще моя тітка та її сестра. Щоб якось відволіктись від тривожних думок, ми почали грати у настільну гру і при цьому стежили за новинами по телевізору. Тато заклеїв усі вікна скотчем, щоб вберегтись від поранень склом у разі прильоту.

Коли ми чули вибухи, то закривались всі разом у ванній кімнаті. Було страшно.

Під час повітряної тривоги ми побігли в підземний паркінг. В ньому вже було багато людей, а ще там було вогко і холодно. Дорослі говорили між собою, а я грав на смартфоні, щоб не нудьгувати.

Ввечері вдома ми лягли спати, довго не могли заснути. Вночі усі прокинулись від гучного вибуху, я закричав, а мама наказала всім бігти до ванної кімнати. Зранку батьки обговорювали, як нам бути далі – лишатись в Києві чи їхати кудись у безпечніше місце. Коли до нашого будинку прилетіли уламки ракети, ми вирішили, що з Києва треба їхати.

Мій дідусь викликав таксі до залізничного вокзалу. В нього сіли я, моя тітка, її сестра та дідусь. Мама з батьком, з речами і кішкою поїхали своєю машиною. Вокзал був забитий людьми, купити квитки на потяг було неможливо. Тому ми вирішили їхати своєю машиною. Мама була за кермом, поруч з нею сидів дідусь, позаду були я, киця, моя тітка та її сестра. Батько лишився в Києві. Коли ми з ним прощались, він сказав, що за 2-3 тижні ми знову зустрінемось. Але сталось так, що за 2-3 тижні ми були вже за межами України, бо війна тривала і залишатись було небезпечно.

Спочатку ми жили в селі у родичів. Я вперше був так далеко від міста. Мене вразило прохолодне свіже повітря і неймовірне величезне зоряне небо. Мені подобалось гуляти сільськими стежками і досліджувати місцевість.

За кілька днів ми поїхали далі – ближче до кордону. І вже потім автобусом дістались Праги. Там ми нарешті відчули себе в безпеці. Три тижні ми прожили в готелі, після чого полетіли до Іспанії. Я вперше в житті летів літаком.

Взагалі через війну багато чого у мене відбулось вперше. Я вперше пожив у селі, вперше був за кордоном, вперше летів літаком, вперше кілька місяців не бачив батька і бабусю.

В Іспанії було тепло й цікаво, мама з тіткою багато працювали, щоби прогодувати нас, ми приємно проводили час разом, але я все одно дуже сумував за Києвом і дуже хотів повернутись, я хвилювався за тата і бабусю.

В середині вересня ми повернулись в рідний Київ! Тут було відносно спокійно, аж як 10 жовтня повторилось все те, що було 24 лютого – прильоти, вибухи, повітряна тривога.

Війна дуже змінила моє життя, але, я розумію, що багато інших дітей зараз мають значно гірші умови, ніж в мене. Дехто втратив батьків, дехто – свій дім, дехто отримав інвалідність, а деякі дітки втратили життя.

Саме це нас з родиною найбільше шокувало.

Я дуже хочу, щоб настав Мир. Мир для мене – це коли останній російський солдат забереться з нашої землі, і українці перестануть страждати та гинути.