Мені 39 років, я держслужбовець. У мене донька одинадцяти років. Жили ми біля Маріуполя, в Нікольському. Ми давно вже відчували відголоски війни, але сподівалися, що цього не станеться. 

Ми були вдома. Керівник на роботі нам сказав, що на роботу не виходимо. Ми були вдома. Був ранок. Потім зателефонували і сказали, що був ракетний обстріл по всій Україні. У мене родичі по всій Україні, то я зателефонувала й у них спитала. Це була правда.

Коли почали перші снаряди прилітати до нас в Нікольське, було дуже гучно. Донька сказала, що не зможе це витримати, то ми зібралися і поїхали.

Їхати було дуже страшно. Вся Київська область, Харківська, Запорізька – всі траси були забиті. 

На заправках не було їжі, палива, всі дороги стояли, все було, як у фільмі жахів. Тоді ми злякалися, що будемо стояти просто на дорозі без їжі та води.

Шокувало те, що з усієї моєї родини була готова виїхати тільки я, а всі інші думали, що все минеться. Для мене найтрагічніше – це розлука з рідними. Потім місяць не було з ними зв’язку, і я не знала, що з ними. Це для мене було найтрагічніше.

У нас були заочні знайомі у Хмельницькій області. Ми поїхали до них, там змогли оговтатися і привести думки до ладу. Ми вже чотири рази переїжджали. Зараз ми в самому Хмельницькому.

Психологічно дуже тяжко. Навіть не знаю, коли все це пройде, коли ми зможемо відновитися. Це тільки Богу відомо, більше нікому. Будемо сподіватися.